Глава 3.

У мене дежавю, бо я знову стою під кабінетом з піднятою рукою і коливаюся. В коридорі така тиша, що я чую стукіт свого серця. Хвилююся. Бо уже знаю, як мене може зустріти Радоманський. Після чергового глибокого вдиху набираюся сміливості та швидко стукаю по дереву, бо чим довше вагаюся, тим більше тремчу.

- Заходь! – чую віддалений голос.

Відчиняю двері та повільно ступаю всередину. Сергій сидить на дивані та дивиться у вікно. Надворі починає темніти, тому не зовсім розумію, що він там намагається розгледіти. Коли чує мої кроки, повільно повертає голову до мене. Жоден м’яз на його обличчі не ворушиться. Лише очі мружаться та прискіпливо мене розглядають. Від його пронизливого погляду стає холодно. Хочеться обійняти себе руками. Натомість стискаю долоні в кулаки й проходжу вглиб кабінету. Не чекаю запрошення, сідаю на одне з крісел біля стола і починаю розмову.

- Я хочу поговорити про Софію.

- Говори, - відкидається на спинку дивана, наче збирається спостерігати за цікавою виставою.

- Вона відвідувала психолога?

- Так.

- А зараз?

- Ні.

Його відповідь не просто дивує, а страшенно дратує. Бо Софія дуже вразлива та замкнена. Їй не можна припиняти роботу з психологом. Я хочу все взнати, а від нього чую лише короткі відповіді.

- Чому? – не припиняю свій допит.

- Я скасував.

Мої очі враз робляться великими. Не можу приховати своє здивування, яке плавно переходить у злість. Він точно рідний батько Софії? Бо такого холоду від батька до своєї кровинки я не бачила давно.

- Чому?! – мій голос осідає та стає хриплим.

- Від цих шарлатанів Софії тільки гірше. І жодного результату.

- Вона має займатися з психологом. – Кажу твердо та завзято, бо не розумію, як рідний батько може так чинити з донькою.

- Чому? Бо ти так вирішила? – говорить з нотками сарказму, - хочеш розповісти мені, як я маю виховувати власну доньку?

Кожне нове питання краще від попереднього. Чому краще? Бо що б я не відповіла, все буде проти мене. Вирішую, що краще мовчати.

- Якщо в тебе закінчилися аргументи, то не затримую, - киває головою на двері.

Встаю та швидко йду геть. Складається враження, що все в мені його страшенно дратує. Хоча, це у нас взаємне. Не бажає витрачати на розмови зі мною жодної дорогоцінної хвилини? То і я не нав’язуватиму свою компанію. Зрештою, є безліч інших способів дізнатися те, що я хочу.

Наступного дня встаю вдосвіта. Ще ввечері запланувала зробити для своєї підопічної невеличкий сюрприз. Я не чекаю, що вона швидко заговорить зі мною. Для цього потрібні неабиякі зусилля. Тому вибудовуватиму велику стіну довіри поступово, цеглинка за цеглинкою. Поспішаю, тому вилітаю в коридор та одразу ж б’юся плечем в щось міцне.

- Ой! – хапаюся іншою рукою за плече та підіймаю голову.

Переді мною стоїть скеля, а точніше Радоманський. Що він робить в коридорі так рано? Мовчить, розглядає мене та продовжує стояти на шляху. Хочу обійти його, але він ступає в той же бік, що і я. Йду в протилежному напрямку, але він знову повторює мої рухи. Не маю жодного бажання з ним розмовляти, тому стою та не рухаюся, чекаю, коли він обійде мене і тоді попрямую вниз. Але цей айсберг продовжує стовбичити у мене під носом.

- Нишпориш? – вимовляє грубо.

- Що?

Від несподіванки в горлі пересихає. Хочу обуритися, але настільки шокована, що стою та просто кліпаю.

- Це єдине пояснення твого ранішнього підйому.

Хапає мене щосили за лікоть та тягне за собою. Я вириваюся, але всі мої зусилля марні. Тягне мене за собою, мов маріонетку. Швидко перебираю ногами, обурююся словесно, прошу відпустити, але він глухий та німий. Веде мене у свій кабінет та зачиняє двері. Тоді притискає спиною до стіни, а сам нависає зверху.

- Привів мене сюди, щоб вбити? – це справді перше, що спало на думку.

- Це схоже на вбивство? – вигинає скептично брови.

- А на що це схоже?

- На кого ти працюєш? – хмуриться.

- На тебе.

- Не блазнюй.

- Не вмію.

Він продовжує нависати наді мною. Тримає мій лікоть так, наче я небезпечний злочинець, який може запросто втекти від цього велетня. Його близькість бентежить мене та не дає тверезо мислити, але все ж мій уповільнений мозок підкидає перші ідеї.

- Що ти робила в коридорі о шостій ранку?

- Я збиралася зробити сюрприз Софії. – Випалюю швидко.

Він послаблює хватку та відступає на пів кроку.

- Сюрприз? – говорить так, наче чує це слово вперше.

- Так, інколи дітям потрібно робити сюрпризи.

Не рухається. Пильно дивиться на мене. Бачу, як його погляд ковзає моїм обличчям, волоссям, опускається нижче. Не витримую цих прискіпливих розглядань, від яких шкіра поколює, а вуха починають горіти, тому поспішаю втекти. Вислизаю з кабінету та прямую на кухню. Що не так з цим чоловіком? Холодний, моя льодяна брила. Загадковий, бо ніяк не можу зрозуміти його поведінку. Розумію, що минуло зовсім мало часу, але все ж надто бентежить він своєю непередбачуваністю.