Глава 2.

Стою біля дверей кабінету з піднятою рукою. Коливаюся декілька секунд та зрештою опускаю долоню. Навіщо стукати, якщо він і без цього мене покликав? Не знаю, чого чекати від цього айсберга, тому страшенно хвилююся. І поки не передумала, рвучко тягну ручку на себе та прочиняю двері. Сергій Радоманський сидить на дивані в кутку, відкинувшись на спинку. Темний погляд тупиться так, наче прагне висвердлити в мені дірку, щоб дістати з найпотаємніших глибин корисні копалини. Розглядає і мовчить, а я з кожною секундою стаю більш напруженою. Він поводиться, мов хижак, який перед наступом уважно вивчає жертву. Але я не жертва і ніколи не буду нею. Тому збираю всю силу волі в кулак та гордо розправляю плечі, підіймаю високо підборіддя та витримую його погляд на собі. Ні на мить не відводжу очі, але також мовчу. Бо не я ініціатор розмови, а він.

- Сідай, - грубий голос вказує мені на одне з крісел біля стола.

Повільно ступаю вперед та займаю те, яке знаходиться найближче до нього.

- Сиджу, - вимовляю чітко, демонструючи, що готова слухати.

- Отже, за тебе замовила словечко Ліля. Вона запевнила, що в тебе достатній досвід роботи з дітьми, але… - витримує паузу, демонстративно розглядаючи мене з голови до ніг, - дивлячись на тебе, сумніваюся.

- Сім років, - швидко випалюю. Не люблю, коли судять за зовнішністю. А він усе перекручує так, наче молодість це вирок, або ж недолік.

- Значить тобі?

- Двадцять п’ять. І про вік, і про досвід вказано в моєму резюме.

- Люди часто видають бажане за правду, коли хочуть влаштуватися на роботу.

- Я не брешу.

- Ніколи?

Його бурштинові очі в буквальному сенсі вже випалили в мене дірку. Бо всюди, куди дивиться, шкіра не просто палає вогнем, а страшенно пече. Під цим прискіпливим поглядом можна згоріти до тла. Дивний цей Сергій Радоманський. З одного боку, нагадує крижаний айсберг, який заморожує дотиком, а з іншого – спалює своїм поглядом. Холод та вогонь водночас - небезпечна суміш.

- Навіть дітям? – він нахиляє голову в бік, мов намагається роздивитися дивний експонат у музеї, а я в цей момент почуваюся одноклітинним організмом під мікроскопом.

- Особливо дітям, - відповідаю різко, бо ці розглядання починають дратувати, - діти чудово відчувають емоційний стан дорослих. І однією брехнею можна втратити довіру, яка вибудовувалася роками.

- Навіть якщо правда жорстока?

- Головне – правильно донести правду дитині.

Сергій мовчить, але не відводить погляд. Дивлюся у його коричневі очі й не можу прочитати в них абсолютно нічого. Там немає любові, каяття, співчуття… Його очі виглядають скляними та загадковими. Жоден м’яз на його обличчі не ворушиться. Він поранений, але гордий. Настільки гордий, що нікого до себе не підпускає. Я сиджу надто близько, але водночас знаходжуся дуже далеко від нього.

Радоманський підводиться та підходить до вікна. Мені не видно, куди саме він дивиться. Але підозрюю, що там відкривається вигляд на сад. Його широка спина напружена, руки зімкнуті за спиною. Він важко дихає та роздумує. А я потайки розглядаю його та не наважуюся говорити, хоча у голові крутяться тисячі питань. Але спочатку мені необхідно поговорити з Лілею. Бо саме вона втягнула мене в цю авантюру та запевнила, що у мене все вийде.

- Яке твоє перше враження про мою доньку? – питає Сергій та сідає навпроти за стіл.

- Ангел, - відповідаю щиро, - вона схожа на ангела.

 - Схожа, - повторює мої слова та заглядає своїми бурштинами в самісіньку душу. – Ліля дала слово, що ти змусиш говорити мою доньку. Інакше і ти вилетиш звідси, і вона втратить своє місце.

Його грубість не лише дивує, а й змушує злитися. Як можна так говорити про власну доньку? І як Ліля могла обіцяти йому подібне? Моєму обуренню немає меж, змикаю міцно губи та важко видихаю.

- Що? Тобі є щось сказати?

- Вашу доньку не потрібно змушувати говорити, - кажу впевнено, нахилившись трохи вперед, - їй потрібно допомогти в цьому та спонукати. Вона не солдат, а дитина.

- Он як?

- Тільки так.

- То як? Зможеш спонукати?

- Я не можу нічого обіцяти. А Ліля, схоже, перебільшила мої можливості.

Ох, Лілька… Мені хочеться задушити її голими руками. Навіщо я взагалі послухала її та звільнилася з дитячого садку? Радоманський ледь помітно усміхається. Дивиться на мене, як на комаху, яка розважає його своїми викрутасами.

- Тобі потрібна робота? – питає різко, а я вкотре згадую, чому прийшла сюди. Тому відкидаю своє невдоволення та киваю у відповідь, - тоді ти зробиш навіть неможливе. У мене все.

Він переводить погляд на монітор ноутбука та починає щось швидко клацати. Усім своїм виглядом показує, що розмову завершено і що я йому більше нецікава. Звик залишати останнє слово за собою? Нехай. Встаю та спішу покинути цей кабінет. Хочеться зателефонувати Лілі негайно, але не встигаю вискочити з кабінету до вітальні, як до мене підбігає Софія. Бере за руку та тягне сходами  на другий поверх.

 Заходимо до кімнати Софії. Вона підходить до тумби біля свого ліжка та дістає з шухляди невелику ляльку з світлим волоссям та великими блакитними очима. Дівчинка передає її мені та показує почергово пальчиком на мене та ляльку.