Глава 1.

- Не подобається мені все це, - кажу в телефон Лілі, важко зітхаючи.

- Взагалі то пізно відступати, - доводить вона мені очевидне.

Підходжу ближче й завмираю. Бачу перед собою не будинок, а замок, в якому запросто можуть поміститися декілька сімей. Стає лячно, бо не розумію, як мене приймуть, та чи приймуть взагалі. Те, що Ліля заздалегідь про все домовилася, не вселяє жодної надії. Долоні спітніли, серце калатає, мов перед найважчим екзаменом в житті.

- Ти ще там не впала? – чую в телефоні.

- Ага, - бурмочу собі під ніс.

- Що ага?

- Лежу.

- Тоню, я серйозно. Опануй себе. Згадай, для чого тобі потрібна ця робота. І ще, як я старалася, щоб про все домовитися. Думаєш, бажаючих мало було?

- Гаразд, переконала, - знову зітхаю в телефон і вдихаю повні груди повітря, - вимикаюся. Пізніше відзвітую тобі.

Ліля має рацію. Зі своєю освітою мені не знайти більш оплачувану роботу та ще й з такими умовами. Крім того, подруга вміє вчасно нагадати, для чого вся ця затія. Тому на мить забуваю про хвилювання і впевнено йду вимощеною бруківкою до вхідних дверей. Поправляю своє світле волосся, видихаю і натискаю на дзвінок. Через хвилину двері відчиняються. На порозі стоїть симпатична повненька жінка з каштановим коротким волоссям. Своїми сірими очима пильно оглядає мене, а тоді привітно усміхається.

- Ви Антоніна? – питає хриплуватим голосом.

- Можна просто Тоня, - усміхаюся їй у відповідь.

- Ходімо.

Вона пропускає мене всередину і я крокую слідом за нею. Очам відкривається просторий передпокій, який плавно переходить у велику вітальню. Справа коридор з декількома дверима, а зліва арка, яка, очевидно, веде на кухню. Від білих та сірих кольорів стає холодно на душі, а шкіра вкривається сиротами. Ловлю себе на думці, що ніколи не оформила б власний будинок так холодно.

-  А як до вас звертатися? – питаю енергійну жінку. Бо вона доволі швидко маневрує будинком та веде мене на другий поверх.

- Зоя Андріївна.

На другому поверсі заходимо в одну з кімнат, яку приготували для мене. Кладу свою дорожню сумку на підлогу, але не встигаю вдосталь все роздивитися, бо Зоя Андріївна починає говорити:

- Навпроти, - киває головою на коридор, - кімната Софії.

- Зручно, а коли я можу познайомитися з дівчинкою?

- Зараз у неї заняття з англійської мови, танців сьогодні немає, тому після заняття познайомитеся. Репетитора з читання та письма не наймали. Цим же ви займатиметеся?

Слухаю, часто кліпаю і не вірю в те, що чую. Або ж це я щось переплутала. Хмурюся, згадуючи все те, що мені розповідала Ліля. Але з роздумів мене вириває голос жінки:

- Щось не так?

- А дівчинці точно п’ять років? – белькочу перше, що спало на думку.

- Точно. Зовсім скоро буде шість, - усміхається Зоя Андріївна, а тоді додає пошепки, - я теж не розумію, для чого так мордувати дитину. Але ж не нам це вирішувати.

Змовницьки киваю їй у відповідь. Жінка досить відкрита, тому розумію, що можемо з нею чудово поладнати. Вона йде, а я нарешті роздивляюся кімнату. Доволі просторо та затишно. Нічого зайвого – ліжко, велика шафа, туалетний столик та скромний, але окремий, санвузол. Вирішую поки не розкладати речі, бо відчуваю себе підвішеною у повітрі. Розумію, що Ліля про все домовилася, але не знаю, як правильно себе поводити. Чи не варто спочатку познайомитися з батьком Софії? І з самою дівчинкою також… Раптом я не сподобаюся комусь з них і мене виженуть? Закушую губу, стискаю долоні в кулаки та неохоче виходжу в коридор. Довго роздивляюся двері навпроти й підходжу ближче. Спочатку пориваюся зайти, але чую голос викладачки та зупиняюся. Мені цікаво побачити дівчинку, відчути її, встановити з нею контакт. За час роботи в дитячому садку я навчилася розуміти крихіток без слів. Дивно, але я не чую коментарів дівчинки, лише монотонний голос викладачки. Чую віддалені кроки на сходах і відстрибую від дверей, мов упійманий злодій на гарячому. Стою біля своєї кімнати й бачу високу постать, що прямує на мене.

Намагаюся зберігати спокій і не можу відвести погляд від чоловіка, якого бачу вперше. Від нього не просто віє крижаним холодом, його постать нагадує айсберг, який нічого не бачить на своєму шляху. Високий, широкоплечий, чітко виражені вилиці й квадратне підборіддя. На мить пронизує мене своїм поглядом, уповільнює кроки. Я ввічливо усміхаюся та хочу представитися, але він відвертає погляд і просто оминає мене. Поводиться так, наче я примара, або муха не варта уваги. Постать віддаляється і зникає за дверима наступної кімнати, а я стою і не можу ворухнутися. Не встигаю оговтатися, як чоловік виходить з кімнати й, знову оминаючи мене, прямує до сходів. Не витримую і сама звертаюся до нього:

- Сергій Радоманський? Я хочу представитися… Я від Лілі…

Замовкаю, бо бачу, як він повільно повертає до мене голову. Суворий на вигляд, але в очах помітна дивна порожнеча. Айсберг, за кригою якого не залишилося нічого теплого.

- Я знаю, від кого ти. – Говорить суворо, карбуючи кожне слово.

- Я Антоніна, - протягую йому руку. Намагаюся приховати тремтіння.