Після дощу

7:45

Ривок – стрибок – приземлення! Маленьку Надійку прямо розпирало від гордощів. Перестрибнути таку велику калюжу (аж півметра!) не кожен зможе. Це був рекорд! Надійка оглянулася в пошуках нового об’єкта для стрибків. А сьогодні вибір був особливо великий, завдячуючи вранішньому дощу та нерівно покладеному асфальту.

Ну і як у такий день можна йти до школи? Звісно Степанида Іванівна буде лаяти через запізнення, але це не страшно, аби тільки батьків не викликала. Добре, коли до Степаниди піде її батько. Він не гриматиме. А от мати… Її праведного гніву боялась не тільки доня, але й законний чоловік. Та час ще є. Щоб перестрибнути іншу, більшу калюжу, Надійці треба було взяти розгін, отож вона відійшла впритул до самих кущів, що росли у дворі. І вже збиралася здійснити свій найвеличніший стрибок, як краєм ока помітила відблиск у кущах.

Щось блискуче глибоко лежало у кущах, а тепер відбивало проміння вранішнього сонця. Новий рекорд, як і школа, були відкладені, і Надійка спробувала розгледіти це невідоме щось. Воно мало круглу форму з рамкою та плоскою дерев’яною ручкою із набалдашником внизу. Чимось віддалено воно нагадувало збільшувальне скло, яким користувався тато, коли брав роботу додому. От тільки кругла частина була не прозорою. Надійка, не відриваючи очей від блискучої штуки, потягнулася за нею, але за спиною роздався різкий, добре знайомий їй голос…

- А це що ти тут робиш? Чому досі ти ще не в школі? – голосно вичитувала доню Марта Василівна, майже зриваючись на спів. І не дивно, бо колись («не так давно» - за твердженням Марти Василівни) вона була солісткою дитячого хору «Джерельце», із яким кілька разів навіть їздила на закордонні конкурси та фестивалі. «Всі казали, що я мала такі великі перспективи», - любила регулярно повторювати в колі друзів і знайомих Марта Василівна, - «Та подальша кар’єра так і не склалася. Через заздрісників у дорослий хор так і не потрапила, а потім інститут, зустріч із батьком Надійки, народження доці…», - бідкалася вона. Тепер же треба було не спускати очей із непутящого чоловіка-інженера, і з бешкетниці-доньки, яка явно вдалася у батька.

- Так ти ще й вимазалася! Ану поглянь! Бачиш які плями на шкарпетках. Ану марш бігом додому перевдягатися – в такому вигляді я тебе нікуди не пущу.

- Ну, ма-а-амо! Там у кущах дзеркальце, а в ньому інша дівчинка. Вона мені махала…

- Дівчинка – замазура, як і ти? Я сказала – бігом пішли перевдягатися.

- Я в шко-о-олу запізню-у-у-сь…

- Я сама тебе в школу заведу й усе поясню Степаниді Іванівні. Я, через тебе, теж на роботу вчасно не встигну. Та, кому дуже треба, почекають іще з півгодини із своїми довідками… Пішли!

9:50

Гена Борщ полегшено зітхнув і зробив ковток із пляшки пива. День для нього починався невдало, але все ще були сподівання на краще продовження. Своє прізвисько «Борщ» (або навіть «пан Борщевський») Гена отримав, коли на першому курсі разом із одногрупниками пішов у заклад швидкого харчування, де замовив борщ, який умудрився випадково перекинути собі на світлі джинси. Від борщу відразу з’явилися дві речі: на штанах  величезна рожева пляма, а у Гени – нове прізвисько.

Цього ранку його батечка вкусила якась муха (напевно, полаявся із черговою коханкою) і він без попередження заявився на хату Гени, висварив його за прогули, посадив у машину й насильно відвіз на першу пару. Ще ніколи Гена так рано не з’являвся в універі та ще й після такого бодуна (а потусив учора він класно!). Гена в принципі не розумів як взагалі можна було так рано щось робити, а тим більше навчатися. Але батьку заперечити не міг він. Той був великою шишкою в Мінпаливенерго й не звик, щоб його підлеглі сперечалися з ним чи не виконували його накази. Частково це правило поширювалося й на Гену, тому відгиркуватися було дорожче, в прямому й переносному сенсі.

Батько давно мав чітко розписані плани на Гену – в майбутньому він сподівався, що його єдиний син посяде з батьківською допомогою вигідне місце в Мінпаливенерго, а для цього було бажано, аби той мав диплом за спеціальністю «Енергетика». Звісно, можна було б обійтися й без цього, але навіщо щось собі свідомо ускладнювати, коли можна обрати чіткий та ефективний шлях. Тим більше, що юному даруванню явно не завадило б познайомитися хоча б у теорії зі своєю майбутньою вотчиною. Тому коли батьку подзвонили з деканату й повідомили про численні прогули його нащадка, він вирішив особисто цим зайнятися не через ефемерну можливість відрахування (а такої можливості насправді не існувало з його-то зв’язками), а щоб трохи приструнити молодого бельбаса, який дозволив собі завеликий розслабон.

Тож, таким ось чином, Гена Борщ, з похміллям, невиспаний, опинився на першій парі. Так-сяк він досидів до перерви й відразу ж рвонув до найближчої торгової ятки. Якусь мить Гена ще розмірковував, що спочатку йому краще взяти – кави чи пива, але сухість у роті й біль у голові ясно схилили вибір на користь останнього. Пиво, пивас, пивандрій – ось ці ліки, які були йому потрібні, тому Гена одразу купив дві пляшки й майнув у подвір’я найближчого будинку. Присівши на спинці лавочки, він випив відразу одну пляшку залпом, а другу вже смакував повільно, ковток за ковточком. Після випитого світ більше не здавався таким лихим і несправедливим до Гени. Можна було спокійно поміркувати, де б потім потусити, проте доля таки дійсно сьогодні не була прихильною до Гени.

– Ах ти малий паскудник! Ти куди свої брудні ноги поставив… – крик лунав зверху, з балкона четвертого поверху, – …та там же люди сидять, а ти свої замурзані лапища розвалив! Та гляньте на нього! Він тут зранку пиво дудлить, алкаш малолітній!... – верещала з балкону четвертого поверху невелика товста жіночка в окулярах. Від її крику в Гени моментально зник гарний настрій, а замість нього повернувся головний біль.