Глава 15. Нова зустріч, почуття все ті ж

Заміський реабілітаційний центр зустрів Олю запахом хвої, чистого лінолеуму та абсолютною, майже санаторною тишею. Тут не було лікарняного гніту, але перші три дні Оля все одно провела у своїй кімнаті, затято вивчаючи засніжені верхівки сосен за вікном. Твердий намір обірвати всі зв'язки та закритися у власному коконі протримався рівно до першого огляду у профільного професора.

— Ну-с, голубонько, і хто це вам такий красивий вирок підписав? — літній лікар у кумедних круглих окулярах відклав убік знімки МРТ і зняв рукавички. — Гострий мієліт був? Був. Запальний процес хребет роздув як слід? Роздув. Але де тут тотальне руйнування провідних шляхів? Набряк просто затиснув усе так, що ваші міські коновали злякалися й вирішили перестрахуватися.
Оля застигла, її пальці судомно вчепилися в підлокітники візка.
— Тобто... діагноз не підтверджується?
— Запалення є, роботи тут — кінь не валявся, — хмикнув професор. — Скакати як лань на дискотеках ви, звісно, не будете, ходити як абсолютно здорова дівчина — навряд чи. Буде важко, кульгати будете, знадобиться паличка або ортези. Але те, що ви встанете і підете на своїх двох — це я вам гарантую. За рік правильного, відновлення ми вас переберемо наново. Готові пахати, Ткаченко?

Вона не знала, що відповісти. Всередині все перевернулося. Головна барикада, яку вона так ревно будувала, щоб врятувати Женю від «життя з калікою», щойно рухнула. Шанс був. Реальний, задокументований медичний шанс. Але розказувати про це родині Жені Оля заборонила собі одразу — гордість вимагала спочатку показати результат, а не годувати їх новими примарними ілюзіями.

Знайомство з Катею, її сусідкою по палаті, відбулося того ж вечора і за умов, які важко було назвати академічними. Оля якраз намагалася розібратися зі складною конструкцією автоматичного ліжка, коли двері з гуркотом прочинилися, і в кімнату на шаленій швидкості влетів інвалідний візок. За кермом сиділа яскраво-руда дівчина в кумедних шкарпетках із принтом авокадо. Вона не вписалася в поворот, знесла пластикову тумбочку і з розгону врізалася прямо в ліжко Олі.

— Опача! Приземлення успішне, гальма придумали боягузи! — весело оголосила руда, навіть не подумавши зніяковіти. Вона підняла з підлоги Олин підручник з гідробіології, покрутила в руках і скривилася: — Ого, ну й нудота. Ти що, завідувачка цвинтаря водоростей? Я Катя. Травма хребта, два роки в залізі, оптимізм нелікований. А ти, я бачу, у нас міська царівна-несмеяна?
Оля від несподіванки навіть забула свій фірмовий покерфейс.
— Я Оля Ткаченко. І це підручник з екології.
— Ой, та яка різниця, все одно трава, — Катя хвацько розвернула свій візок на одному колесі, демонструючи дивовижний баланс. — Коротше, Ткаченко, правила тут прості: лікарів слухаємо через раз, кашу вранці віддаємо місцевому коту, а якщо сумуватимеш за колишнім — кажи мені, я його прокляну по фотографії. У мене бабця циганка, працює безвідмовно.

Катя виявилася абсолютно нетиповою, вибуховою і геть позбавленою комплексів. Вона ставилася до своєї інвалідності з таким здоровим, чорним гумором, що Оля поруч із нею просто не мала шансів увімкнути свою звичну німоту. Катя тягала її на процедури, тролила інтернів і змушувала Олю віджиматися на брусах до сьомого поту.

Через два місяці в центр приїхала Софа. Родина передала купу речей, домашніх пирогів від Тетяни Іванівни та нові малюнки від п'ятирічного Сашка, але самі батьки та Женя залишилися в місті — Оля підкреслено просила дати їй час на «адаптацію».

Софа зайшла в кімнату з купою пакунків, на ходу знімаючи стильний дизайнерський шарф.
— Ткаченко! Ну як ти тут? Боже, я так сумувала! — Софа кинулася обіймати подругу, але в цей момент з ванної з шумом виїхала Катя, тримаючи в зубах тюбик із зубною пастою.
— О, свіжа кров! — Катя оцінююче оглянула Софу з ніг до голови. — Шарфик залік, пальто — ну таке, надто правильне. Ти хто, стиліст для бідних чи чергова родичка нашої зануди?

Софа від подиву аж рота відкрила, ображено випрямляючись:
— Я Софа! Найкраща подруга Олі і взагалі-то її сестра, якщо ти не знала! А ти хто така, щоб мій шарф оцінювати?
— Я Катя, генеральний директор цієї палати і людина, яка бачить Ткаченко без макіяжу о шостій ранку, — лихо паркувала візок Катя, підморгуючи. — Так що статус найкращої подруги тут під великим питанням, дизайнерше. Хто їй учора контрабандну піцу через вікно тягнув? Я! А ти де була зі своїм шарфиком?
— Олю, вона що, серйозно?! — Софа обурено повернулася до Олі, тупаючи ногою. — Я їй везу фарби, реферати з універу пишу, а ця руда мене тут посунути намагається?!
— Дівчата, припиніть, — вперше за довгий час щиро і голосно розсміялася Оля, дивлячись на цей комедійний поєдинок. — Соф, вона просто ненормальна, не звертай уваги. Катю, закрила рота і віддала пасту.

Спілкування Софи і Каті перетворилося на суцільні курйозні гойдалки. Вони запекло ревнували Олю одне до одної, вимірюючи, хто краще знає її звички. Софа привозила елітні чаї, а Катя авторитетно заявляла, що від них «екологічний заліт шлунка», і заварювала шипшину в старому термосі. Проте, коли Софа приїжджала наступного разу, Оля з подивом виявляла, що ці двоє вже потайки переписуються в месенджерах, обговорюючи, як краще змусити Олю з'їсти лікарняний суп. Про те, що в Олі з'явився реальний шанс знову ходити, Софа так і не дізналася — дівчата тримали залізну таємницю.

Минав рік. Пекельні тренування, щоденні сльози на реабілітаційних кушетках, ортези, масажі та затята, зубаста гордість лісника зробили своє. Оля вже не сиділа у візку. Вона впевнено, хоч і трохи важко, спираючись на тонку, стильну канадську паличку, крокувала коридорами університету. Вона повернулася на навчання. Вона ходила на своїх ногах.

Їхня зустріч із Женею сталася абсолютно раптово, на стику двох корпусів — юридичного та екологічного. Був теплий жовтневий полудень. Оля йшла разом із Денисом — її другом дитинства, який за цей рік став їй офіційним хлопцем. Він підтримував її на кожному етапі реабілітації, допомагав добиратися до СТО, де працював, і Оля, втомившись від самотності, зрештою відповіла ему взаємністю. Денис якраз тримав її за талію, допомагаючи переступити високий поріг переходу, коли назустріч їм вийшов Женя.