Глава 14. Коли все погано, можливо треба щось міняти?

Віталій Михайлович тримав Женю за плече, поки вони йшли лікарняним коридором. Завідувач нейрохірургії щойно закрив медичну картку. Гострий поперечний мієліт як ускладнення після грипу. Провідникові шляхи спинного мозку повністю зруйновані. Повний, незворотний параліч нижньої частини тіла.Женя не те щоб розгубився. Він познайомився з Олею, коли вона вже була в цьому самому візку. Залізо й ободи на колесах не були для нього новинкою. Але тоді, влітку, була хоч якась ймовірність, що вона відновиться і почне ходити. Цей новий стан речей потребував усвідомленого прийняття ситуації. Потрібно було звикнути до думки, що це назавжди.За той тиждень, що Оля пробула в лікарні, у їхньому спілкуванні відбулися зміни, наче фідбек на самий початок їхнього знайомства. Переважала тиша. Не та комфортна тиша, що була в них ночами, а важка, коли хочеться щось сказати, а ти не знаєш що. Женя сідав біля ліжка, намагався щось розказати чи запитати її думку про університет, а у відповідь отримував мовчання або сухе «так» чи «ні».

— Оль, Сашко сьогодні знову на скейті ганяв, — тихо говорив Женя, дивлячись на її нерухомі ноги під білим простирадлом. — Тебе питав. Ну, коли ти приїдеш.

— Добре, — Оля дивилася в стелю.

— Я викладачу з екології сказав, що ти затримаєшся. Він передавав, щоб ти не переживала за модулі.

— Дякую.

— Ти взагалі зі мною розмовляти збираєшся? — Женя не витримав і перехопив її холодну долоню.

— Я втомилася, Женю. Іди додому.

Минув тиждень відтоді, як Оля повернулася з лікарні й таємно попросила Володимира приїхати. Що вона хотіла саме у той самий момент, вона і сама не знала. Просто сиділа в чотирьох стінах і дивилася на колеса. Але потім поступово знайшла вихід.Прийняття рішення вимагало від Олі такої витримки, що якби Женя почав ще більше проводити з нею час, вона б не витримала і зірвалася. А все було просто і складно водночас.

Переїхати у пансіонат для інвалідів під егідою реабілітації. Цим вона, по-перше, знімала відповідальність за себе з Тетяни Іванівни та Володимира. По-друге, віддалялася від Жені, щоб не мучити його. Але найжахливіше — залишити Сашка у прийомній родині. Йому там було добре, він став звичайною веселою дитиною. Оля заспокоювала себе тим, що брат міг би її там відвідувати.І знову виникла проблема з грошима, адже це й була найголовніша проблема. Пансіонат коштував дорого.Про це вона й розповіла Володимиру, коли той зайшов до її кімнати в четвер по обіді.

— Мені треба туди, Вов, — Оля кивнула на роздруківку з адресою заміського центру. — На постійне перебування. Офіційно — на реабілітацію.

— Оль, ти ціни там бачила? — Володимир насупився, переглядаючи папери.— Грошей на це немає, та й твоїх виплат не вистачить.

Це головна проблема.

— Я знаю. Тому й прошу тебе. Підніми свої зв'язки по волонтерських каналах. Має бути якась державна программа чи квота для цивільних після окупації. Допоможи мені виїхати звідси.Володимир довго мовчав, але кивнув:

— Добре. Я знайду цю програму. У суботу вранці заберу тебе.

Володимир підняв свої контакти і за два дні через спеціальну соціальну програму допоміг їй туди влаштуватися. Оля доклала чимало зусиль, щоб переконати Віталія Михайловича та Тетяну Іванівну, що цей реабілітаційний центр для інвалідів їй життєво необхідний для повноцінного відновлення після хвороби. Батьки Жені  не хотіли її відпускати, але під її впертим тиском і медичними аргументами зрештою здалися і погодилися на цей від'їзд.І весь цей час Оля свідомо продовжувала віддалятися від Жені. Вона зачиняла двері, мовчала у відповідь на його жарти і відверталася до вікна, коли він допомагав їй сідати в таксі.

У суботу, в день коли Оля збиралася їхати у центр, вона переконалася, що зробила правильно. Була п'ята ранку. Оля вже тримала на колінах сумку, коли почула у вітальні розмову Софи і Жені. Вона зупинила візок у тіні коридору.

— Вона навіть не дивиться на тебе, Женю, — тихо, але емоційно говорила Софа. — Ти бігаєш біля неї, намагаєшся допомогти, а вона просто мовчить. Навіщо ти це робиш? Вона ж каліка, тепер уже назавжди. Лікарі прямо сказали. У тебе юрфак, сесія, а ти весь свій час витрачаєш на її крісло. Вона не хоче, щоб ти її жалів.

— Я знаю, Соф, — глухо відповів Женя. Його голос звучав роздратовано та втомлено. — Вона мене ігнорує, наче я порожнє місце. Навіть розмовляти не хоче, дикунка якась затята. Тільки сидить зі своїм вічно незадоволеним, кам'яним лицем, наче їй весь світ винен. Зрештою, я їй ніхто. Набридло вже бігати за цим кріслом і натикатися на глуху стіну. Ми просто абсолютно чужі люди, які випадково опинилися поруч.

Ця фраза, наповнена накопиченою образою і роздратуванням, боляче полоснула Олю по серцю, зачепивши за найживіше. Вона в коридорі вперто змахнула пальцями непрошені сльози. Вони по суті з Женею і парою то не були, а так... просто так. Тимчасовий спалах, який тепер не мав жодного сенсу через її довічний діагноз.

Вона впевнено крутонула колеса і виїхала у вітальню.

— Володимир уже під брамою, — спокійно сказала Оля, заглядаючи Жені прямо в очі. — Я їду в центр. Сашка не будіть.Вона рушила до дверей, не чекаючи відповіді й залишаючи Женю стояти посеред кімнати.