Глава 11.Оля на тропі війни.

Пропозиція злетіла з Олиного язика швидше, ніж мізки встигли увімкнути внутрішнього прокурора. Вона взагалі ніколи в житті не грала в такі шпигунські ігри, але окупація випалила в ній звичні реакції, залишивши натомість глуху, розрахункову здатність виживати в моменті. На подив, її покерфейс зреагував ідеально — жоден м'яз на обличчі не сіпнувся, а в голосі прорізався такий холодний, залізний тон, що Ліна, яка звикла до простих підліткових інтриг, аж притихла.

— Ти... ти зараз серйозно, Ткаченко? — Ліна розгублено кліпала віями, нервово перебираючи ремінець сумочки. — Пропонуєш мені... стратегічний союз?
— Я пропоную тобі взаємовигідну угоду, — Оля спокійно склала руки на колінах. — Тобі потрібен Женя, мені — щоб він перестав використовувати мою кімнату для своїх дурних демонстрацій і тролінгу. Роби, як я сказала. Збий із нього цю дурну пиху. Побачимося в суботу.

Коли Ліна, перебуваючи в легкому трансі від такої тактики, виповзла з кімнати, Оля зачинила двері й просто безсило відкинулася на спинку візка. Вона заплющила очі. Її дихання було рваним, а пальці дрібно тремтіли. Покерфейс покерфейсом, але всередині панувала суцільна, гаряча м'ясорубка. Вона... ревнувала. Ревнувала Женю так дико, що їй хотілося розбити цей чортів підручник екології об стіну. Але разом із цим болем прийшло інше, приголомшливе усвідомлення. Оля раптово зрозуміла, що вона нарешті почала щось відчувати. Хоч щось, до когось, крім Сашка. Крім Софи, яка стала їй сестрою, чи Володимира, який витяг її з того пекла. Її заморожене, мертве серце, яке, як вона думала, назавжди залишилося в підвалі під завалами сараю, раптом забилося. Боляче, дико, але воно жило.

Субота. Виставка сучасного арту зустріла Женю та Ліну напівтемрявою, де світилися незрозумілі металеві конструкції. Женя йшов із гордо піднятою головою, тримаючи руки в кишенях і подумки прокручуючи свій переможний звіт перед Олею: «Ну що, екологу, як тобі мій суботній реліз?».

Але Ліна, яка чітко виконувала інструкції Олі, одразу ввімкнула режим максимального ігнору.

— Женю, обережно, ти заважаєш концептуальному сприйняттю цієї інсталяції, — сухо зауважила вона, навіть не дивлячись на нього, а втупившись у телефон.
— Якої інсталяції? Це просто купа ржавого дроту, Ліно, — насупився Женя, намагаючись перехопити її погляд.
— Мені краще знати, — відрізала дівчина, проходячи повз нього. — До речі, мені тут Марк із четвертого курсу пише, пропонує ввечері заїхати в кафе. Ти ж не проти, якщо я звільнюся раніше? У тебе все одно завтра іспит, не хочу тебе обтяжувати.

Женя аж поперхнувся повітрям. Який ще Марк? Його внутрішній юрист зажадав негайного апеляційного суду. Його ідеальне побачення-помста стрімко котилося під три чорти. Ліна взагалі на нього не дивилася, не сміялася з його жартів про цивільний кодекс і кожні п'ять хвилин перевіряла месенджер.

Крах настав біля головної експозиції вечора — величезного акваріума, наповненого старою іржавою технікою.

— Ну і дичина, — щиро вимовив Женя, намагаючись хоч якось повернути контроль над розмовою. — Мій батько сказав би, що в автора явно проблеми з головою.
Ліна раптом зупинилася, театрально зітхнула і розвернулася до нього:
— Женю, ти такий передбачуваний. Тобі бракує глибини. Ти дивишся на форму, але абсолютно не бачиш тут екологічного маркеру руйнації природи.

Женя застиг, наче його переїхав трамвай. «Екологічний маркер?». Цей вираз, цей тон... Це ж чисті слова Олі Ткаченко!

— Чекай, ти що, зараз серйозно? — Женя зробив крок до неї, його очі звузилися від раптової здогадки. — Ліно, ти звідки цього набралася? Ти ж три дні тому не знала, чим відрізняється екологія від економіки!
— Я розвиваюся, на відміну від декого, — гордо кинула вона.
— Та ти з нею розмовляла! — Женю раптом осяяло, і його зачеплене его вибухнуло глухим гнівом. — Ви з Олею це разом придумали?! Вона тобі цей текст надиктувала?!

Ліна знітилася, її щоки миттєво покрилися червоними плямами, видаючи її з потрохами. Побачення було не просто знищене — його розмазали по стінах галереї. Женя зрозумів, що його обвели навколо пальця дві дев'ятнадцятирічні дівчини.

За годину Женя буквально залетів у будинок батька. Він з розгону штовхнув двері Олиної кімнати, навіть не знімаючи куртки, мокрої від листопадового снігу.

— Ткаченко, ти зараз мені все поясниш! — важко дихаючи, крикнув він із порогу.
Оля сиділа біля столу, спокійно перегортаючи сторінки підручника. Вона повільно повернулася до нього, намагаючись увімкнути свій покерфейс, але серце всередині зробило болісний кульбіт від його раптової появи.
— По-перше, не кричи, ти Сашка злякаєш, — тихо сказала вона. — По-друге, що я маю тобі пояснювати? Як пройшло твоє грандіозне побачення?
— Твоїми порадами воно пройшло! — Женя зробив два швидких кроки і вчепився руками в підлокітники її крісла, нахиляючись так близько, що вона відчувала його гарячий подих. — Так це ти?! Ти все це підлаштувала? Вона мені твоїми репліками мізки виносила дві години! Навіщо, Олю? Навіщо ти це зробила?!
— Щоб ти відчепився від мене зі своїми демонстраціями і дурними іграми, Женю! — вперше не витримала вона, і її голос зірвався на крик, а в очах бликнули гарячі сльози ревнощів, які вона більше не могла приховувати. — Ти думаєш, я не бачу, як ти бігаєш за нею? Як ти намагаєшся мені щось довести через те, що я просто перестала з тобою спілкуватися після тієї кави?! Мені набридло бути твоїм соціальним проектом! Іди до своєї Ліни, залиш мене в спокої!

— Та яка Ліна, ти дурна взагалі?! — раптом крикнув Женя у відповідь, і його руки на підлокітниках стиснулися так, що залізо хруснуло. — Я з нею за столом сидів тільки тому, що побачив тебе в парку з цим....! Я з глузду з'їжджав, Олю! Я не знаю, що зі мною відбувається, мене до тебе тягне так, що я спати не можу! А ти мене штовхаєш до іншої дівчини?!

Оля застигла. Її зіниці розширилися. Вона витріщалася на нього, на його розчервоніле обличчя, на його дикі, відчайдушні очі, і весь її захисний панцир розлетівся на шматки.
— Ти... ти бачив мене з Денисом? — прошепотіла вона, повністю збита з пантелику.
— Бачив! — Женя важко дихав, не відпускаючи її крісла. — І я мало не розбив йому фізіономію прямо там, під деревом. Бо ти з ним сміялася так, як зі мною ніколи не сміялася.