Глава 9. Хід конем і старі знайомі

Наступного ранку після нічного кіносеансу у вітальні панувала заклопотана метушня. Віталій Михайлович поспіхом допивав каву, переглядаючи медичні картки, а потім суворо глянув на сина:

— Женю, я сьогодні знову на консиліум, машина в ремонті. Зроби ласку, поїдьте з дівчатами разом на таксі. Допоможеш Олі з візком, а то самій їй дістатися буде важкувато — там біля центрального корпусу вічно виникають незручності через високі пороги та незручні з’їзди.

Женя, який зазвичай за таку пропозицію почав би торгуватися, лише кивнув:
— Без проблем, тату. Соф, ти готова? У тебе ж начебто пара в сусідній аудиторії?
— Ага, теорія дизайну, — донеслося з коридору, де Софа гарячково шукала свій шарф. — Олю, ти де пакуєшся? Давай швидше, бо запізнимося!

Коли вони втрьох зайшли у фоє головного корпусу університету, Женя впевнено котив візок Олі, а Софа йшла поруч, жваво обговорюючи якийсь новий мем у телефоні. Оля помітно розслабилася, на її обличчі була слабка посмішка, а Женя час від часу нахилявся, щоб тихо вставити чергову репліку про «екологічну балістику».

Саме в цей момент біля великого розкладу стояла Ліна. Вона застигла, коли побачила цю картину. Її план із кавою провалився, але зараз пазл у її голові раптово склався. Дівчина поруч із Женею не просто однокурсниця — вона схожа на нього як дві краплі води. Близнючка. Сестра.

Ліна миттєво зорієнтувалася. Через своїх одногрупників, які крутилися в компанії юристів, вона швидко підтвердила здогадку. "Якщо Женя такий закритий і гордий, — подумала Ліна, примруживши очі, — я зайду через його родину. Подружуся з сестрою — і дорога в його дім відкрита".

Знайомство з Софою виявилося дивно простим. Ліна «випадково» зіткнулася з нею в буфеті, зачепила тему моди та сучасного арту, і дівчата зачепилися язиками. На подив Ліни, Софі нова знайома щиро сподобалася. Вони виявилися ровесницями, у них знайлися спільні теми в одязі, однакова емоційна реакція на дрібниці та любов до гучних компаній.

Вже за тиждень Ліна стала частою гостею в їхньому будинку. Тетяна Іванівна приймала її ввічливо, хоча тримала дистанцію, а от Софа була в захваті. Проте виникла одна велика проблема — Софа також міцно товаришувала з Олею. Вечорами вони часто сиділи в кімнаті на першому поверсі, малювали або просто секретничали.

Коли Ліна почала з’являтися у вітальні, Оля моментально закривалася. Вона намагалася поводитися нейтрально, не влаштовувати сцен і не показувати свого справжнього ставлення до колишньої однокласниці, щоб не псувати Софі свято. Але Софа, попри свою легковажність, була dівчиною чутливою. Вона помітила, як Оля кам’яніє щоразу, коли Ліна переступає поріг, і як різко зникає її бажання взагалі виходити з кімнати.

— Оль, ну ти чого? — якось увечері запитала Софа, сидячи на краю її ліжка. — Ти через Ліну так ігноруєш вітальню? Слухай, ну це ж були ваші дитячі заскоки в школі, конкуренція за медалі! Ми всі подорослішали, Ліна реально змінилася, вона класна. Та й ти вже не та затиснута дівчинка. Ну скільки можна ображатися на минуле?

Оля лише гірко посміхнулася, дивлячись у підлогу. Вона не могла розповісти Софі, що саме Ліна нагадала їй тієї першої ніч кошмарів.
— Все нормально, Соф. Мені просто треба більше вчитися. Скоро сесія.

Щоб зайвий раз не перетинатися з Ліною і не вислуховувати її приховані шпильки під час домашніх чаювань, Оля знайшла для себе новий притулок. Недалеко від дому Віталія Михайловича був старий, затишний парк із рівними, вимощеними бруківкою алеями. Там було мало людей, тихо, і вона могла спокійно пересуватися у своєму візку, вдихаючи прохолодне осіннє повітря.

Одного з таких днів Оля повільно їхала вздовж кленовий алеї, загорнувшись у тепле пальто. Раптом попереду почулися швидкі кроки, і хтось гукнув її по імені:
— Оля? Олька, це ти?!

Вона підняла голову і застигла від несподіванки. Перед нею стояв Денис — її друг дитинства, хлопець із сусідньої вулиці з її рідного, тепер деакупованого міста. Вони не бачилися більше року. Денис помітно змужнів, у його очах читався той самий біль, який носили в собі всі, хто вирвався звідти, але коли він побачив її, його обличчя посвітлішало.

— Денисе... — прошепотіла Оля, і в її очах вперше за день з’явилися щирі сльози.
— Жива! Слава Богу, жива! — хлопець кинувся до неї, опустився навпочіпки і обережно, запитально торкнувся її рук, що лежали на колесах. Побачивши візок, він на мить згаснув, але одразу ж зібрався: — Мені Володимир казав, що вивіз тебе, але я не знав, де ти! Я тепер тут, у родичів живу, підробляю на СТО...

Вони проговорили більше години. Слово за словом, згадуючи спільних друзів, школу, старі вулиці. З Денисом Олі було легко — він знав її колишню, і йому не треба було нічого пояснювати. Його присутність повертала їй шматочок того дому, якого її позбавили.

А в цей час у будинку Ткаченків ситуація загострювалася. Женя, який спочатку сприйняв появу Ліни вдома в штики, поступово почав здавати позиції. Ліна діяла хитро. Вона більше не розливала каву і не вмикала образливу королеву. Вона була милою з Софою, допомагала Тетяні Іванівні з посудом, весело жартувала за столом і підкреслено виявляла повагу до Жені, наче між ними ніколи не було тієї сварки під дощем.

Коли хлопець майже щодня повертався з пар і бачив Ліну у вітальні — красиву, яскраву, нафарбовану, яка голосно сміялася з його жартів, — він мивоволі почав звертати на неї увагу. Вона не те щоб подобалася йому так, як Оля — з її складним характером і нічними розмовами, — але Ліна була зрозумілою. Вона була з його світу. Світу здорових, легких підлітків, де не було нічних криків, панічних атак від розбитої вази та важких залізних коліс.

Одного разу Женя застав Ліну в коридорі, коли вона збиралася йти. Вона подала йому його куртку, випадково торкнувшись пальцями його руки, і чарівно посміхнулася:
— Ну що, юристе, до завтра? Не нудьгуй тут без моїх історій.