Глава 8. Диванний трибунал

Женя свого таки досяг. Поки малі, загнані в ліжка під загрозою конфіскації скейта й велосипеда, сопіли у своїх кімнатах, він притяг свій величезний ігровий ноутбук прямо у вітальню. Оля сиділа на дивані, підібгавши під себе безпорадні ноги й обклавшись подушками, наче фортифікаційними валами. Женя з розгону вмостився на іншому кінці, кинувши між ними пульт, як делімітаційну лінію.

— Значить так, Ткаченко, — Женя клацнув мишкою, запускаючи якусь нову, страшно закручену кримінальну драму. — Дивимося без твоїх екологічних коментарів. Просто сиди, їж попкорн і насолоджуйся шедевром.

Оля примружила очі. Образа на Ліну та каву зникла, поступившись місцем чистому, азартному гніву. Вона зрозуміла: якщо цей юрист хоче зближення, він отримає його. Але за її правилами. Це була офіційна декларація війни. Війни найвищого рівня — безжального, тонкого тролінгу в найбільш невідповідні моменти фільму.

На екрані розгорталася глибока драма. Головний герой, змучений детектив із трагічним минулим, стояв під проливним дощем на могилі свого напарника. Музика тиснула на сльозу, актор грав кожним м'язом обличчя, наближався пік емоційного катарсису. Він повільно підняв очі до неба й прошепотів: «Я знайду їх. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю...»

— Він не знайде, — абсолютно сухим, монотонним голосом вставила Оля, закидаючи в рот попкорнину.

Женя аж здригнувся від несподіванки й розвернувся до неї.
— Ткаченко, ти дурна? Це ж тільки двадцята хвилина фільму! Він головний герой, він зобов'язаний знайти! Там уся інтрига на цьому тримається!
— У нього двостороння пневмонія буде через сорок хвилин, — не змигнувши оком, парирувала Оля. — Ти подивись на цей дощ. Він стоїть без шапки, в легкому плащі, а пара з рота йде така, наче там мінус п'ять. Юридично він, може, й сильний, але біологічно — він труп ще до середини другої серії.
— Та при чому тут біологія?! Це художнє припущення! — Женя замахав руками, ледь не перекинувши миску. — Не псуй мені кульмінацію!

Минуло ще п'ятнадцять хвилин. Фільм підійшов до розкриття сімейної таємниці. Детектив нарешті зустрівся зі своєю колишньою дружиною в напівтемному ресторані. Жінка дивилася на нього з невимовним болем, на її очах блищали сльози. Вона протягнула йому старий конверт і тремтячим голосом промовила: «Там усе... Все, що ти шукав усі ці роки. Пробач мені».

— Там рахунок за комуналку, — гучно прошепотіла Оля прямо хлопцю на вухо, нахилившись ближче.
— Ткаченко, бляха! — Женя аж підскочив на дивані, схопившись за голову. — Яка комуналка?! Там компромат на мера міста! Ти можеш помовчати хоч п'ять хвилин?! У мене зараз нервовий тик почнеться!
— Ну подивись на її обличчя, — щиро обурилася Оля, ледь стримуючи сміх від його реакції. — З таким лицем віддають або борги за опалення, або аліменти за останні шість років. Мій екологічний аналіз міміки ніколи не помиляється.

— Я твій екологічний аналіз зараз у вікно викину! — Женя спробував зробити суворе обличчя, але його губи самі поповзли в усмішці. Наступні пів години вони вже не стільки дивилися кіно, скільки запекло сперечалися, перекрикуючи акторів. Оля тролила кожну пафосну репліку, а Женя з піною у рота захищав сценаристів, активно жестикулюючи.

Поступово втома взяла своє. Екрани ноутбука мерехтів у темній вітальні, голоси акторів стали тихішими. Оля, сама того не помічаючи, сповзла по подушках нижче, її голова важко опустилася на плече Жені. Хлопець завмер. Він не поворухнувся, щоб не злякати її, не порушити той крихкий простір безпеки, який вони будували тижнями. Він лише обережно відкинув голову на спинку дивана, і за кілька хвилин вони обоє міцно заснули, заколисані тихим бубнінням підліткового детективу.

О третій ночі вхідні двері тихо клацнули. Віталій Михайлович і Тетяна Іванівна повернулися від друзів. Батько першим пройшов у вітальню, збираючись вимкнути світло, і раптом застиг на місці. На дивані, підсвічені синюватим екраном ноутбука, спали Женя та Оля. Дівчина затишно вмостилася головою на його плечі, а Женя уві сні обіймав рукою подушку, що лежала між ними, наче захищаючи її спокій.

Віталій Михайлович тепло, розчулено посміхнувся. Він м’яко підійшов до крісла, взяв великий вовняний плед і максимально обережно, наче оперував пацієнта, вкрив їх обох до самого підборіддя.

На кухні Тетяна вже наливала чай. Віталій зайшов, сперся на стіл і тихо, з гордістю промовив:
— Танюш, ти б це бачила. Наші партизани склали зброю. Сплять на дивані перед ноутом. Нарешті Женя подорослішав, а Оля почала відтавати.

Тетяна Іванівна поставила чашку, і на її обличчі з’явилася м’яка посмішка. Оля і Сашко за ці місяці стали їй рідними. Справа була навіть не в офіційних паперах про опікунство — Тетяна відчувала Олю як ще одну свою доньку, зранену, крихку, але неймовірно сильну. Жінка щиро раділа, що дівчина потихеньку відходить від того пекла окупації, що в її життя повертається звичайний підлітковий сміх і суперечки.

Але в ту ж секунду, коли Тетяна уявила сина й Олю разом, її серце раптово стиснув дивний, холодний затиск. Посмішка згасла, а в очах з’явилася смутна, тривожна тінь.

— Це добре, Віталіку... Дуже добре, — тихо відповіла вона, дивлячись у вікно на темний сад.
— Таню, ти чого? — здивувався чоловік, помітивши зміну в її голосі. — Щось не так?
— Не знаю, — Тетяна обхопила себе руками за плечі, наче від холоду. — Я просто подумала... Оля так багато пережила. Її душа зараз — як тонка порцеляна. Вона тільки почала довіряти Жені. А Женя у нас... він же спалахне і згасне, він підліток, емоційний, егоїстичний іноді. Якщо між ними виникне щось більше, і Женя бодай раз зробить їй боляче через свою нерозважливість... Оля цього вдруге не переживе, Віталя. Вона просто зламається назовні. Я боюся за неї. Боюся, що наш син не впорається з такою відповідальністю.

Віталій Михайлович підійшов до дружини й обійняв її за плечі, але цього разу його професійний психологічний оптимізм не зміг повністю розвіяти ту важку, пророчу тривогу, яка зависла над нічною кухнею.