Глава 7. Меркурій в ретрограді

Увечері того ж дня глухе мовчання повернулося на своє законне місце. Оля сиділа в кімнаті, забарикадувавшись підручниками з гідробіології, і виглядала так, наче готова була особисто очолити трибунал над усім чоловічим родом.

Коли о першій ночі Женя за звичкою припхався зі своїм ноутбуком і коробкою печива, Оля навіть голови не повернула. Вона просто розвернула свій візок спиною до дверей і сухо кинула:
— Ноутбук на стіл, печиво Сашкові, сам — на вихід. Я зайнята.
— Ткаченко, ти що, знову мутувала в кактус? — щиро здивувався Женя, застигши на порозі. — Ми ж нормально спілкувалися. Що за бойкот?
— Юристам слова не давали. Закрий двері з того боку.

Женя пішов, але замість того, щоб образитися, він раптово зловив себе на дивній думці: йому... бракує її шпильок. За останні тижні він настільки звик до цих нічних дебатів, що без них кодекси здавалися сухими, а кімната — порожньою. Більше того, Женя раптом чітко усвідомив, що Оля — перша дівчина, з якою йому по-справжньому комфортно. Без фальшивих посмішок, розлитої кави та шпильок. Його почало тягнути до неї, як магнітом, і хлопець вирішив діяти перевіреним підлітковим методом — бісити її, поки вона не здасться.

Наступні два тижні перетворилися на запеклу партизанську війну в стінах одного будинку, яка щодня переростала в суцільний комедійний абсурд.

Все почалося вранці, коли Оля намагалася доїхати до ванної. Женя, який напередодні дізнався від батька про принципи іпотерапії та «важливість імпульсів для м'язів», вирішив провести власну «реабілітацію». Оля крутила колеса, але візок не рухався ні на сантиметр. Вона озирнулася і побачила Жені, який з абсолютно серйозним обличчям тримав крісло ззаду за ручки.

— Ткаченко, у тебе ліве колесо спускає. Я тримаю баланс, — не моргнувши оком, збрехав він.
— Відпусти крісло, юристе, бо я за себе не ручаюся! — просичала Оля, намагаючись відштовхнути його руку. — У мене ідеальні колеса!
— Не можу. Батько сказав, що я відповідальний за техніку безпеки. Дивись, як твій трицепс працює. Греби, Ткаченко, греби!
— Я тобі зараз цим трицепсом конспект на голові розіб'ю! — гаркнула Оля, але від злості таки крутонула колеса з подвійною силою. Женя задоволено посміхнувся — м'язи ніг Олі від такого навантаження напружувалися саме так, як треба.

Наступного дня війна перейшла на кухню. Оля намагалася дістати з верхньої полиці коробку зі своїм улюбленим трав'яним чаєм. Вона якраз тягнулася вгору, коли над її головою виросла довга рука Жені. Він спокоїно взяв коробку, але замість того, щоб віддати, підняв її ще вище.

— Женю, віддай чай, — Оля вилупилася на нього своїм фірмовим поглядом-вбивцею.
— Розрахунок за чай — три слова без заперечних часток, — висунув ультиматум цей нахаба. — Інакше екологічний збір піде в користь юридичного факультету.
— Ти. Просто. Нестерпний, — чітко вимовила Оля.
— Три слова, але одне з них образливе. Не зараховано. Чай залишається під арештом.

Оля від обурення так різко крутонула візок, що випадково наїхала йому прямо на капці. Женя зойкнув, підстрибнув на одній нозі, коробка вилетіла з рук, і весь чайний збір — ромашка, м'ята й чебрець — красивим салютом засипав його власну шевелюру. Оля, побачивши Женю з травою на голові, не втрималася і вперше за багато місяців голосно, дзвінко розреготалася. Хлопець застиг, дивлячись на її сміх, і зрозумів, що готовий ходити в ромашках хоч кожен день, аби тільки чути цей звук.

Апогеєм їхнього протистояння став вечір п'ятниці, коли Віталій Михайлович і Тетяна поїхали в гості, залишивши молодь удома. Сашко та Діма влаштували в залі справжні перегони: малий катався на скейті, який йому подарував Женя, а Діма з криками «Я поліція!» наздоганяв його на триколісному велосипеді.

Оля сиділа на дивані, куди її допоміг пересадити Володимир перед своїм від'їздом, і намагалася читати. Женя влаштувався на іншому кінці того ж дивана. Між ними було якихось пів метра, але ця відстань здавалася наелектризованою. Вони не торкалися одне одного — Оля все ще панічно боялася раптових доторків, і Женя це поважав, тримаючи дистанцію. Але між ними виникло те саме тяжіння, яке не потребує рук. Вони просто дивилися в екрани своїх гаджетів, але боковим зором ловили кожен рух одне одного.

Раптом Сашко не вписався в поворот біля телевізора. Скейт вилетів з-під його ніг і з гуркотом врізався у велику підлогову вазу Тетяни Іванівни. Ваза здригнулася і з глухим дзвоном полетіла на паркет, розлітаючись на тисячу шматочків.

Від цього різкого, гучного звуку Олю миттєво заціпило. Старий страх підвалу накрив її хвилею. Вона інстинктивно стиснулася в клубок, заплющила очі й почала часто, уривчасто дихати, хапаючи ротом повітря. Панічна атака накочувалася швидко й безжально.

Женя зреагував за частку секунди. Він не став хапати її за плечі, знаючи, що це лише погіршить стан. Натомість він швидко пересів ближче, опустився на коліна прямо перед нею і поклав свої долоні на диван по обидва боки від її стегон, створюючи навколо неї безпечний бар'єр, але не торкаючись тіла.

— Ткаченко, дивись на мене. Олю, очі відкрий, швидко! — його голос звучав не як у лікаря, а з тією самою залізобетонною впевненістю, яка змушувала підкорятися.

Оля насилу розплющила очі, її зіниці хаотично бігали, а на лобі виступив холодний піт. Вона бачила перед собою лише обличчя Жені — зосереджене, серйозне і... неймовірно рідне.

— Дихай зі мною, — наказав он, дивлячись їй прямо в очі. — Вдих... раз, два, три. Видих. Це просто ваза. Малий живий, все в порядку. Мама нову купить, ще кращу. Дихай, Оль. Я тут. Я нікуди не йду.

Вона вчепилася поглядом у його темні очі, як у рятівне коло. Його близькість, його голос, запах його парфумів з легким натяком на ту саму карамельну каву — все це раптом стало її новим якорем. Повільно серцебиття почало вирівнюватися. Дихання стало спокійнішим. Оля зробила останній глибокий вдих і розслабила затиснуті плечі.