Глава четверта. Привіт, заклята подруга

Завдяки регулярним заняттям іпотерапією Оля робила неймовірні успіхи. Голіаф став її особистим терапевтом: коли вона чистила його велетенську ворону морду або обережно тримала поводи, хребет отримував саме ту м'яку напругу, якої бракувало м'язам. Університетські будні теж увійшли у звичне русло. Одногрупники швидко адаптувалися до тихих особливостей дівчини, перестали витріщатися на інвалідний візок і почали поважати її за блискучі знання з екології. Оля вчилася на "відмінно".

Вона майже подолала свій страх перед різкими звуками й розмовляла куди впевненіше. Але зцілення душі виявилося вибірковим — усередині Олі виросла глуха, залізобетонна стіна неприйняття щодо чоловічої статі. Вона не виявляла відкритої агресії, але будь-які спроби хлопців-одногрупників заговорити, допомогти піднести сумку чи просто пожартувати присікала одним холодним, убивчим поглядом. Винятком залишався Володимир — рятівник, який став для неї надійним, перевіреним часом приятелем, та Віталій Михайлович. З Женею ж після осінньої сварки під дощем усе звелося до сухого паритету. Вони спілкувалися виключно за сімейним столом і лише за крайньої потреби. Женю це цілком влаштовувало. До сьогоднішнього дня.

Понеділок видався метушливим. Оля виїхала з аудиторії головного корпусу, тримаючи на колінах папку з рефератом, як раптом дорогу їй перегородили стильні лаковані туфлі.

— Ой, невже це Оля? Ткаченко, ти чи що? — пролунав занадто голосний, солодкаво-уїдливий голос.

Оля підняла голову. Перед нею стояла Ліна — її колишня однокласниця. У школі вони запекло конкурували за перші місця на олімпіадах, і Ліна ніколи не приховувала своєї прихованої неприязні. Як з'ясувалося, вона тепер теж навчалася в цьому університеті. Дівчина виглядала ідеально: дороге пальто, бездоганний макіяж і вираз обличчя, на якому спочатку з'явився щирий шок. Вона взагалі не знала, що сталося з Олею в окупації, і побачити колишню суперницю в такому стані явно не очікувала. Проте шок швидко змінився звичною уїдливістю.

— Надокучила інклюзія? — Ліна театрально схилила голову набік, оглядаючи візок, намагаючись приховати власне здивування за маскою зверхності. — Ну треба ж, які повороти долі. На бюджеті, кажуть? Ну, хоч якась користь від твоєї... ситуації. Пільги — штука хороша, правда? Навіть заздрю. Нам, здоровим, доводиться самим пробиватися. А як там твої батьки? Ой... вибач, я забула.

В Олі всередині все захололо. Дихання перехопило, а перед очима на мить попливли темні плями, повертаючи в той самий підвал. Ліна не кричала, не била, але її слова цілили точно в рани.

Женя, який саме спускався сходами з третього поверху юрфаку, застиг на прольоті. Він почув кожне слово. Хлопцеві раптом стало нестерпно соромно — за себе колишнього, за те, як він сам колись зустрів Олю та Сашка на порозі свого дому. Він стиснув зуби і, швидко зорієнтувавшись, упевненим кроком попрямував прямо до них. Головне — зробити все так, щоб не спровокувати зайвих пліток серед студентів.

— Олю, ось ти де! — голосно й невимушено сказав Женя, підходячи впритул і повністю ігноруючи Ліну. — Я тебе по всьому корпусу шукаю. Батько знову застряг на консиліумі, дзвонив мені разів п'ять. Доручив мені забрати тебе і завезти додому. Нам таксі вже за дві хвилини чекає на задньому дворі.

Ліна осіклася, здивовано кліпаючи очима й переводячи погляд із залізного крісла на одного з найпопулярніших старшокурсників-юристів.
— Женю?.. Ви знайомі? — розгублено видавила вона.
— Ми живемо разом, — відрізав Женя, навмисно вклавши в ці слова максимум двозначності, від чого в Ліни витягнулося обличчя. Хлопець м'яко, але впевнено взявся за ручки Олиного візка. — Ходімо, Оль, бо водій чекати не буде. Бувай, dівчино.

Він розвернув крісло і швидко покотив його в бік службового виходу, залишаючи заціпенілу Ліну позаду. Коли вони опинилися в тихому затіненому сквері за корпусом, Оля різко вдарила руками по колесах, змушуючи Женю зупинитись.

— Відпусти! — обернулася вона, її обличчя палало від обурення. — Що це за вистава була?! Які ще "живемо разом"?! Ти уявляєш, що вона завтра рознесе по всьому університету?
— А ти хотіла, щоб я стояв і слухав, як ця курка поливає тебе брудом через те, що просто розгубилася і не знала, як реагувати на твій візок? — Женя обійшов візок і став перед нею, схрестивши руки на грудях. На його обличчі не було колишньої пихи, лише якась дивна, прихована напруга. — Вона б не відчепилася, вирішила самоствердитися за твій рахунок. А так — у неї тепер мозок закипить з’ясовувати, хто я тобі такий.
— Мені не потрібні твої лицарські подвиги з жалості, Євгене! — Оля важко дихала, намагаючись приховати тремтіння рук. — Я сама можу за себе постояти. І твій батько тобі не дзвонив, я знаю.
— Не дзвонив, — спокійно погодився Женя, зробивши крок ближче і раптом нахилившись до неї так, що його голос перейшов на напівшепіт. — Але я сказав це не тільки для неї, Ткаченко.
Оля насупилася, її захисні рефлекси миттєво спрацювали, змушуючи її відхилитися назад.
— Що це означає?
— Це означає, — Женя уважно подивився їй прямо в очі, і в його погляді вперше проглянуло щось, чого Оля не могла прорахувати, — що нам усе одно доведеться навчитися нормально розмовляти. Не тільки заради Сашка чи мого батька. Ти надто довго ховаєшся за своїм візком від усього світу. Але від мене сховатися не вийде, ми під одним дахом. Тож звикай. Таксі справді під’їжджає. І цього разу пандус цілий.

Він розвернувся і попрямував до воріт, навіть не перевіряючи, чи їде вона слідом. Оля залишилася сидіти посеред скверу, дивлячись йому в спину. Її серце калатало, але тепер це був не страх перед підвалом чи різкими звуками. Це було щось абсолютно нове, невідоме й тривожне, що змусило її міцно стиснути кулаки.