Глава 3. Голіаф ,Оля та як не зручно бути прикутою до крісла.

Ранкове сонце пробивалося крізь фіранки, коли Софа вкотре зазирнула до кімнати Олі. Цього разу вона тримала в руках не альбом, а великий теплий рушник і щітку для волосся.

— Оль, давай я тобі косу заплету? У тебе таке гарне волосся, але січеться трохи після... ну, після всього. У мене є класна олія з макадамією.
Оля, яка сиділа на ліжку, інстинктивно підібгала під себе коліна, відчувши, як усередині все стискається від однієї думки про чужі руки.
— Я сама, — тихо, але твердо відрізала вона.
— Ой, та ладно тобі, — Софа не образилася, вона просто сіла на край ліжка, тримаючи дистанцію. — Дивись, я навіть торкатися не буду, якщо не хочеш. Просто покажу на собі, як круто плести «риб’ячий хвіст». Саш, ану йди сюди, будеш асистентом!

Сашко, який крутив у руках свій новий ліхтарик, шмигнув носом і підійшов. За останні два тижні Софа стала єдиною, кому малий почав довіряти. Вона не жаліла його, а ставилася як до рівного. Женя теж змінився після тієї розмови з батьком — перестав сичати й зачіпати малого, навіть віддав йому свій старий, але цілий скейтборд. Правда, з Олею Женя все одно майже не розмовляв. Був підкреслено нейтральним: є вона в хаті — ну й добре, немає — теж ок.

На вихідних Віталій Михайлович зібрав усіх у вітальні.
— Так, сімейство, у мене є план, — оголосив він, дивлячись на Олю. — На базі нашого центру відкрили реабілітацію іпотерапією. Коні. Олю, лікар каже, що це розвантажить твій хребет і дасть правильний імпульс м'язам ніг. Їдемо завтра.

Кінний клуб зустрів їх запахом сіна, свіжості та шкіряної амуніції. Коли Володимир, який приїхав допомогти з транспортуванням, підкотив візок Олі до левади, назустріч їм вийшов величезний вороний кінь. Його копита були розміром із добру тарілку, а шерсть лисніла на сонці. Його звали Голіаф.

— Ого, який танк, — прошепотів Сашко, ховаючись за Володимира.
Оля ж, навпаки, вперше за багато місяців подалася вперед. В її очах спалахнуло те саме життя, яке так довго шукав Віталій Михайлович. Голіаф підійшов до огорожі, голосно пирхнув і ткнувся м'яким, теплим носом прямо в долоню Олі. Дівчина не здригнулася. Вона затамувала подих, і на її обличчі з'явилася слабка, але абсолютно щира посмішка.

— Оскільки ти у нас дівчина з характером, — посміхнувся інструктор, — просто кататися не вийде. Голіаф — хлопець гордий. Організуємо терапію через працю. Твоє завдання, Олю, в міру можливостей — чистити йому морду і годувати з рук. Щодня. Згодна?
Оля швидко кивнула, не зводячи очей з велетня.

Проте, попри успіхи з конями та те, що вони з Софою нарешті здружилися (вечорами вони годинами шепталися про малювання), головна проблема Олі нікуди не зникла. Будь-який гучний звук вибивав її з колії. Коли Діма випадково впустив на паркет каструлю, Оля так закричала й задихнулася від панічної атаки, що Віталію довелося відпаювати її краплями, а Володимир, який якраз зайшов, ледь стримав сльози, бачачи її крихкість.

Кінець серпня приніс несподівану перемогу. Оля, яка потай від усіх вечорами готувалася за підручниками Софи, подала документи в університет на дистанційно-інклюзивну форму за спеціальністю «Екологія та біоресурси». І вступила. На бюджет.

За іронією долі, Женя навчався в тому самому університеті, але на третьому курсі юридичного факультету. В закладі вони практично не перетиналися — різні корпуси, різні графіки. В групі до Олі поставилися по-різному. Відвертого цькування чи боулінгу не було — часи змінилися, всі розуміли, звідки вона. Але й черги з охочих дружити не стояло. Більшість одногрупників просто ніяковіли поруч із візком, опускали очі й намагалися зайвий раз не заговорювати. Оля звикла. Вона просто вчилася.

Одного осіннього дня небо затягнуло хмарами, і припустив густий холодний дощ. Віталій Михайлович застряг на операції в центрі й зателефонував синові:
— Женю, ти ще в універі? Зайди в головний корпус, допоможи Олі доїхати додому. Замов таксі, допоможи сісти.
— Тату, ну я з пацанами збирався... — незадоволено буркнув Женя.
— Євгене, це пів години твого часу. Будь ласка.

Оля дізналася про це випадково, коли побачила Женю в холі. Щоб зайвий раз не обтяжувати хлопця, якого вона не те щоб боялася, але відчувала жорсткий дискомфорт від його присутності, вона швидко витягла телефон і сама викликала «уклон» з поміткою «інвалідний візок».

Коли машина під’їхала, Оля рушила до виходу. Женя помітив її і з неохотою пішов слідом, тримаючи руки в кишенях куртки.

З’їзд із пандусу був мокрим від дощу. Оля обережно направляла колеса, але раптом ліве колесо заклинило — злетів старий фіксатор гальма. Візок різко смикнуло вбік. Оля втратила рівновагу, скрикнула і разом із важким залізним кріслом полетіла вперед, врізаючись прямо в Женю, який стояв знизу. Важка залізна підніжка з розгону влетіла хлопцю в гомілку, а сама Оля ледь не випала на асфальт, вхопившись за його мокру куртку.

— Ай, чорт! — вилаявся Женя, скривившись від різкого болю і ледь втримавшись на ногах. Він схопив візок за поручні, вирівнюючи його. — Ти що, взагалі куди дивишся?! Ногу мені ледь не зламала!
Оля важко дихала, її серце калатало десь у горлі від переляку, але від його крику всередині спалахнула прихована образа.
— Я... я не нарочно! Гальмо заїло! — крикнула вона у відповідь, її голос здригнувся.
— Та при чому тут гальмо?! — Женя потер забиту ногу, злостячись і на дощ, і на зіпсовані плани, і на ситуацію. — Якого біса ти взагалі сама туди поперлася? Батько ж сказав, що я допоможу! Обов'язково треба було ввімкнути свою гордість і ледь не звернути собі шию, ще й мене покалічити?!
— Я не просила твого батька! І тебе не просила! — Оля міцно вчепилася в колеса, її очі блищали від сліз гніву. — Я бачу, як ти на мене дивишся! Наче я якесь сміття, яке вам під двері підкинули! Тобі важко просто поруч стояти, Женю! То чому я маю чекати на твою милостиню?!
— Та яка милостиня, ти нормальна взагалі?! — Женя зробив крок до неї, його куртка намокла, волосся злиплося. — Я нормально до тебе ставлюся! Просто ти сидиш у своїй мушлі, мовчиш як партизан, і звинувачуєш усіх навколо, що тебе не так зрозуміли! Думаєш, тільки тобі важко?! У нас теж життя перевернулося через те, що батько вирішив погратися в рятівника!
— То відвези мене назад у притулок! — зірвалася на крик Оля, і цей крик перекрив шум дощу. — Відвези! Я не просила мене рятувати! Я не просила твого батька забирати нас! Якщо я для тебе такий тягар — просто відійди і не чіпай моє крісло!