Марта, 1984

Коли Марта згадувала той рік, їй здавалося, що він весь був написаний у сепії. Той відтінок часу, що живе тільки в старих фотоальбомах і на вигорілих афішах кінотеатрів. Усе в ньому було ніби трохи повільніше, трохи ніжніше, трохи гіркіше.

Їй було двадцять. Вона навчалась на четвертому курсі філології в університеті. Жила в гуртожитку на Печерську. Маленька кімната на трьох дівчат, постійний запах кави з електрочайника, вірші Цвєтаєвої під подушкою.

І Арсен. Він зʼявився раптово.

 

Вони познайомилися в бібліотеці. Марта шукала старе видання «Сім поем» Рільке, перекладене з німецької її улюбленою професоркою. Арсен стояв біля того ж стелажа і простяг їй книгу, не питаючи. Просто посміхнувся і сказав:

— Це останній примірник. Я подумав, вам більше треба.

Він був старший. Мав акуратно зачесане волосся, темну сорочку і голос, який звучав так, ніби все на світі він вже чув, але не втомився. Виявилося, що він архітектор — працює в інституті «Київпроект», малює ескізи нових станцій метро і підглядає за тим, як будуються мости.

— Тобто ви будуєте, а я — читаю, — усміхнулась вона тоді.
— А разом ми створюємо щось, що тримається на словах і бетоні.

Так почалося те, що Марта не називала романом. У них не було побачень, як у книжках. Вони зустрічалися випадково — у сквері, в кафе «Жовтневе», на трамвайній зупинці біля університету. Він приносив їй записки — не листи, не зізнання. Просто слова, складені у щось більше.


 

«Марта. Є такі дні, коли здається: місто перестає бути фоном і починає говорити. Сьогодні я йшов вулицею, і мені здалося, що твої кроки — попереду. Я поспішав, як за автобусом, і майже наздогнав. Але то була не ти. І я зрадів. Бо твоє очікування краще за чужу присутність...»



 

Марта берегла ці рядки, як листя між сторінками улюбленої книги. Вона нікому не говорила про нього. Навіть Ані, своїй найближчій подрузі, яка б точно зраділа й одразу почала вигадувати, як він зробить пропозицію.

Але Марта не хотіла весіль. Не хотіла планів. Вона жила між тишею й словами, які писали замість неї.

Бо була одна річ, якої вона боялася більше за самотність.

Вона боялася любові.

 

Це почалося ще в дитинстві. Мама, яка так і не змогла пробачити батька. Їхні сварки, як шторм над вечерею. Її обіцянки собі: ніколи не залежати, ніколи не привʼязуватися.
Її стіни були високі. І Арсен бачив їх. Але не намагався руйнувати.

Він просто був.

І одного дня зник.

 

Було похмуре листопадове ранку. Вона чекала його біля входу в бібліотеку, зібрана, з кашеміровим шарфом, який він подарував тиждень тому. Він не прийшов.
Не прийшов і наступного дня.
І ще через тиждень.

Вона ходила в ті ж місця, сподівалась. Але Київ мовчав.

Тільки через місяць до її кімнати прийшла листоноша. Принесла конверт без зворотної адреси. У ньому — перший справжній лист.
 

«Марто, я виїхав у Харків. Мене перевели на новий проєкт. Я не встиг попрощатися, бо боявся, що ти не пробачиш. Чи, навпаки, залишишся. І це було б страшніше. Я продовжу писати. Якщо зможеш — відповідай. Якщо ні — я все одно залишу для тебе сліди...»

 

Вона не відповіла.

Не змогла.

І тоді в її житті вперше зʼявилася реальна тиша — не та, що між словами, а та, що всередині.

 

Через роки вона пошкодує. Що не написала. Що не поїхала. Що сховала той шарф у глибину шафи, а потім… просто жила далі.

Але зараз, у 1984, вона просто сиділа на ліжку в гуртожитку, дивилася на лист і шепотіла:

— Пробач.