Кава і тиша

Наступного ранку Олексій з’явився точно о дев’ятій. У руках — інструменти, папка з кресленнями й... два стаканчики кави.

— Вам — з мигдальним молоком. Я запам’ятав, — сказав, простягаючи її.

— А я казала? — здивувалася Лада, трохи розгублено беручи стакан.

— У кав’ярні. Ви якраз стояли переді мною в черзі. І попросили без цукру.

Вона засміялась, уперше за багато тижнів — не через ввічливість, а по-справжньому.

— Ви уважні.
— Архітекторська звичка, — знизав плечима Олексій. — Дрібниці — це головне.

 

Він працював мовчки. Час від часу питав, чи є драбина або перфоратор. Її дивувало, як спокійно й ґрунтовно він поводиться у цьому домі — чужому, запиленому, наповненому її болем. І при цьому не намагається зламати тишу. Ніби відчуває: мовчання — її єдина броня.

Лада малювала у вітальні. Картина росла. Вже було видно обличчя жінки й зачинене вікно за її плечима. Їй хотілося, щоби це полотно стало кимось: голосом, відповіддю, листом, як ті, що вона читала.

Олексій зайшов, витираючи руки від пилу.

— У вас дуже сильний стиль. Глибокий.

— Я не знаю, що саме малюю, — відповіла Лада. — Це… виходить саме.

— Так і має бути.

Він подивився на картину довше, ніж будь-хто дозволяв собі раніше. Потім повільно сказав:

— Я теж колись малював. До війни. Потім — перестав.

— Чому?

— Бо більше не бачив у цьому сенсу.
— А зараз?
— Не знаю. Можливо… просто не вистачило сміливості почати знову.

 

Вони сіли на підлогу — між коробкою з листами й недописаним полотном. Сонце лягало скошеним променем на дерев’яну підлогу, на якій були видно сліди ще від дідових меблів.

Лада відкрила новий лист.
 

«Марто, я вчора чув пісню, яку ти любиш. Вона лунала з відкритого вікна. Я не міг зрозуміти, звідки саме — ніби саме повітря співало. І я подумав: ось як воно буває. Людина йде, а її голос ще довго живе в стінах. У музиці. У чужих поглядах. У снах інших людей...»

 

Олексій слухав уважно. Не переривав.

— Вони не були разом, правда? — тихо запитав він.

— Я не знаю. Ще ні. Але... здається, ні. Вона мовчала. А він писав.

— Знайомо.

— Теж писали? — підняла брову Лада.

— Не писав. Але чекав. Дуже довго. А вона… не змогла повернутись. Її сестра загинула під час обстрілу в Харкові. І вона зламалась. Закрилася. Ми мовчали одне одному більше року, хоча були поруч.

— Ви ще разом?

— Ні. Розійшлися. Без сварок, без скандалів. Просто… як вода, що розійшлася в різні боки. Ми стали тишею одне для одного. І я навчився з нею жити.

 

Це зворушило Ладу більше, ніж вона очікувала. У кожного — своя війна. Хтось ховає втрати в малюнках. Хтось — у тріщинах на стінах. Хтось — у чужих листах.

Але біль, навіть прихований, все одно шукає дорогу назовні.

 

Увечері вона відкрила коробку ще раз. Тепер — уважніше. Серед листів був один, написаний на іншому папері — тонкому, майже прозорому. Лист-відповідь. Інший почерк. Витончений, легкий.
 

«Арсене, я бачила тебе вчора. І не підійшла. Бо кожного разу, коли роблю крок, у мені щось стискається. Я боюся, що, якщо ти знову подивишся на мене так, як дивився колись, я забуду, як триматися. А я вже навчилися виживати. І мені страшно втратити цей хист. Прости.»

 

Лада застигла.
Марта таки відповідала. Просто рідко.
І її мовчання теж було промовистим