Малювати біль

Лада прокинулася рано, ще до того, як прокинувся Київ. Під вікном було тихо, лише з гілки старої яблуні зірвалася ворона й важко змахнула крилами. В голові було порожньо, але тіло пам’ятало сон — невиразний, як відбиток на ще вологому полотні. В ньому вона бігла десь уздовж берега, а попереду хтось знову і знову кликав її по імені.

Вона не пам’ятала, хто це був. Але голос... здався їй знайомим. І не Богдана.

На кухні був тільки чай. Вода з чайника парувала, наче хоч трохи намагалася зігріти простір. Вона сіла за старий стіл, відкрила блокнот і замість того, щоб малювати вікно чи дерева, почала писати.

«Марто, я не знаю тебе. Але твоя тиша звучить мені ближче, ніж будь-який голос».

Вона зупинилася.

Ні. Це не для Марти. Це — для себе.

У майстерні, що облаштувала в дідовій вітальні, Лада розгорнула чисте полотно. Вона давно не брала в руки пензель. З того дня, коли їй зателефонували з військкомату й сказали: «Вибачте… ми все ще шукаємо тіло. Його групу атакували під Куп’янськом». Їй було все одно, що там ще шукають. Вона вже знала.

Відтоді вона не могла торкнутися фарби.
Але сьогодні — вперше — захотіла.

Вона дістала ультрамарин. Темний, глибокий синій, у якому губляться всі береги. Занурила пензель і почала — не думати, не планувати, не зображати. Просто рух. Просто колір.

Її рука виводила щось схоже на обрис — спершу вікно, потім тінь за ним, потім обриси обличчя. Жіночого. У профіль. І руки, притиснуті до грудей.

Це була не Марта. Це була вона.

Внизу полотна вона провела тонку лінію — як межу між тим, що було, і тим, що ще не сталося. Ця межа пульсувала.

Її відволікло дзижчання домофона. Вона навіть здригнулася — перший раз за два дні хтось наважився зателефонувати. Лада підійшла до домофона.

— Так?
— Перепрошую. Ви Лада?
— Так…
— Мене звати Олексій. Я… архітектор. Ви подзвонили мені вчора. З приводу тріщини у стіні?

Лада ошелешено кліпнула. Вона справді дзвонила — в день приїзду, коли помітила, що над вікном у спальні є серйозна тріщина. Випадково знайшла контакт у записнику діда, де той записував «надійних людей».

— Так, я пам’ятаю. Заходьте.

Він виявився тим самим чоловіком з кав’ярні.

У житті, де вона звикла до символів, це не могло бути просто збігом.

— О, — тільки й сказала вона, коли відкрила двері.

— Здається, ми вже бачилися, — відповів він, усміхаючись, але не надто впевнено.

— У кав’ярні на розі, — додала вона.

— Я просто… часто там беру каву. Зручно по дорозі в офіс.

— Розумію.

Пауза зависла в повітрі, як натягнута нитка. Він перший її розрізав.

— Покажете, де проблема?

У спальні він уважно оглянув стіну, тихо стукаючи пальцями по штукатурці. Рухався точно, без зайвих жестів, але без зверхності.
— Тут є проблема з несучою стіною. Старі хрущовки часто мають мікротріщини після зсуву ґрунту або коливань. Вам треба армована сітка, трохи цементу — не страшно, але треба зробити вчасно.

— Ви зможете це полагодити?

— Можу. Але це займе кілька днів. Не проти, якщо я почну завтра?

Вона кивнула.

— Чудово. І, до речі… у вас цікава картина в вітальні.

Вона посміхнулась краєчком губ.

— Це тільки початок.

Коли він пішов, вона підійшла до полотна. Воно вже не було «порожнім». Там було щось: біль, спогад, новий дотик — не руками, а очима. Він бачив. І не відвернувся.

Увечері вона знову відкрила коробку з листами. Там було ще з десяток конвертів. Вона вибрала один із середини, без дати, трохи пожований.

«Сьогодні я бачив тебе на зупинці. Ти тримала книгу, але не читала. Просто дивилася вдалечінь. І я подумав: можливо, ти теж вигадуєш мене. Як і я тебе. І це — вже достатньо, щоб вижити ще один день...»

Лада відклала листа і заплющила очі.

Ці слова вже не здавались чужими.