Лист з минулого

Лада перечитала листа ще раз. У цих словах було щось дивне — не те щоб патетичне чи надмірно романтичне. Навпаки. Їхня простота лягала на серце, як теплий плед у лютому. Їй не хотілося відкладати папір. Хотілося дізнатися, ким був цей чоловік. І ким була Марта, для якої він писав.

Вона відкрила другий конверт — датований тижнем пізніше. Почерк той самий, але трохи нервовіший:
 

«Твій голос — як дощ. Я слухаю, навіть коли не розумію слів. Якщо ти не відповідаєш, я вигадую тебе знову. У кав’ярні, де ти замовляєш капучино, роблячи вигляд, що не помічаєш мене. У книгарні, де ти довго гортаєш збірку Верлена. У снах, Марто. Ти приходиш у снах, мовчазна і справжня...»

 

Лада знала цей стан — коли тиша говорить більше, ніж будь-який діалог.
Богдан теж так писав їй колись. Коли тільки знайомилися. Сухо, стримано, але в кожному реченні був він — чесний, сором’язливий, не зовсім її, але зовсім рідний.

Вона закрила конверт і поклала його назад у коробку. Торкнулася долонею кришки, як ніби це була не просто картонна поверхня, а щось живе. Частина історії, яка чекає на те, щоб її почули.

Потім встала. У вікні вже сірів вечір. Дощ поволі розтягувався тонкими нитками по склу. Лада взяла пальто і вийшла.

Їй треба було вийти — з кімнати, з голови, з пам’яті. На повільну прогулянку без маршруту.

 

Коли вона завернула за ріг, її увагу привернув чоловік біля кав’ярні. Стояв під навісом, розмовляючи з баристою через відчинене вікно. Нічого особливого: темна куртка, капюшон, високий зріст, трохи втомлені рухи. Але щось у його постаті було знайоме — не зовнішньо, а по-емоційному. Як коли зустрічаєш людину, яку ніколи не бачив, але ніби впізнаєш.

Він обернувся. Лада на мить зустріла його погляд — і майже зупинилася. Очі — сіро-зелені, уважні. Не пильно-викличні, а просто такі, що помічають.

Він ледь кивнув — швидко, ввічливо. Лада відповіла так само. І пішла далі.

 

Удома вона поставила коробку з листами на підвіконня. Дивилася на неї, ніби та могла відповісти на всі питання. Хто такий Арсен? Що з Мартовою тишею? Чому ці листи лишилися тут, невідправлені, сховані? І чому саме тепер вона їх знайшла?

А потім подумала:
 

А раптом їхня історія — не закінчена?

 

І якщо так — може, вона ще зможе щось зробити.