Порожня квартира

Коли Лада вперше зайшла до квартири, її зустріла тиша. Не та звична, міська, наповнена гулом далекого транспорту, а справжня, густа, яка ніби зависла в повітрі, не поспішаючи розтанути. Ця тиша не лякала, але й не втішала. Вона була схожа на стару ковдру: потерта, трохи волога, з запахом часу.

Квартира належала її дідусеві. Після його смерті тут ніхто не жив понад рік. Стіни вицвіли, шпалери трохи відклеїлись у кутах, а в повітрі стояв запах старих книг і пилу. Вона не збиралася залишатися надовго. Просто… втекти з центру, з того району, де все нагадувало про нього.

Про Богдана.

Вона мовчки пройшла до вітальні. Велике вікно виходило у двір, де колись росли яблуні. Тепер лишилося одне дерево. Дивне відчуття — дивитися на світ, що не змінився, коли всередині тебе все зруйновано.

На підлозі лежав рулон полотна. Дідусь, колись художник, усе ще зберігав матеріали, ніби в надії, що одного дня знову візьме пензля. Але не взяв. Серце не чекало.

Лада поставила валізу біля стіни і сіла просто на підлогу. Ніяких планів. Ніяких очікувань. Тільки це місце — старе, трохи втомлене, але її.

Зі звички дістала з кишені лінійний блокнот. Відкрила сторінку. Намалювала прямокутне вікно. Потім — одне дерево. Маленьке, криве. І порожнеча навколо. На мить здалося, що то не ескіз, а автопортрет.

У кутку стіни щось скрипнуло. Вона озирнулася — стара шафа, забута, важка, з потрісканим лаком. Лада підійшла до неї, обережно відкрила дверцята. Всередині — купа жовтих папок, кілька книг, якась картонна коробка з написом «Листи».

Вона зупинилася.
Пальці торкнулися краю кришки.
«Листи». Від кого? До кого?

Світ ніби затих ще більше. Лада витягнула коробку, сіла на підлогу і дістала перший конверт. На ньому — акуратний чоловічий почерк:
 

Для Марти. 5 квітня 1984 року.

 

Її серце стиснулося. Хоч і не знала ні Марти, ні того, хто писав, щось у цих літерах було знайоме. Може, сама ідея — що хтось колись когось так чекав. Так писав. Щиро, по-справжньому.

Вона розгорнула аркуш. Пожовклий, тонкий, трохи ламкий. І почала читати.
 

«Марта, я все ще думаю про твої пальці. Вони пахнуть лавандою й фарбою. Може, ти цього не помічаєш, але кожного разу, коли ти торкаєшся мого рукава, мені хочеться лишитись у цьому дотику назавжди…»



 

Лада закрила очі.
Щось у ній заворушилось.
Можливо, ще не все втрачено.

Можливо, навіть після березня — буває весна