Розділ 28

Вечір спускався повільно. Над Парижем згасало світло — місто готувалося до сну, а вони — до нового початку.

На даху їхньої студії було тихо. Жодних журналістів, жодних об'єктивів. Лише вузьке коло друзів і зірки, що спостерігали мовчки.

Каміла стояла у чорній сукні з мереживом, наче створена з диму і вогню. Її волосся спадало на плечі, а очі… вони були спокійні. Не тому, що нічого не боялися. А тому, що більше не були самі.

Еліас — у темному костюмі, з легким усміхом, який був тільки для неї. Його пальці — з кільцем, яке тепер мало значити не контроль, а довіру.

Він нахилився ближче, торкнувся чола до її:
— Я клянуся, Каміло. Бути не твоїм господарем… а твоїм домом.

Вона прошепотіла:
— Я клянуся любити навіть твої тіні.

Слуги з минулого, друзі з майбутнього, їхні битви, їхні рани — все лишалося за спиною. Перед ними — спокійна ніч і перший танець на даху, під зорями.

Без камер. Без свідків. Лише серця, які нарешті в унісон.

На даху студії грала тиха, майже нечутна музика. Не вишуканий оркестр і не діджей — лише старенький вініловий програвач, який Анабель знайшла на блошиному ринку. Ніжні акорди французького шансону бриніли повітрям, мов дотик пальців до шкіри.

Каміла стояла навпроти нього. Чорне мереживо сукні ловило кожен промінь місячного світла, переливалося сріблом. Її погляд — глибокий, трохи тремтливий, але вже без страху. Тепер вона знала, кому належить її кохання. Безумовне. Вибране. Не нав’язане.

Еліас подав їй руку. Не як бос. Не як захисник. Як рівний. Як той, хто вибрав бути поруч.

— Можна? — прошепотів, нахилившись так близько, що вона відчула його подих.

— Завжди, — відповіла.

Їхні пальці зімкнулися, і тіло в тілі впізнало своє. Він вів її обережно, ніжно. Вона підкорялась не силі — а довірі. Їхні кроки вписували в простір нову історію. Без інтриг. Без минулого. Лише ритм сердець, який нарешті збігався.

На мить усе завмерло — Париж, ніч, друзі позаду. Лише вона й він. І цей танець. Її щока притулилась до його грудей. Він закрив очі. Тримав її, як найдорожче, що мав.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — я колись уявляла, що ти підеш…

— І я йшов, — відповів. — Але завжди повертався до тебе.

— Це клятва?

— Ні. Це звичка. І вибір.

Музика стихла. Але вони ще довго залишались у тому обіймі. Бо ніч тільки починалася. А майбутнє — танцювало разом із ними.

Двері студії зачинились за останнім гостем. На даху залишилися лиш двоє.

Світло гірлянд мерехтіло м’яко, мов серце, що щойно перестало битись від надміру емоцій. Еліас і Каміла стояли мовчки. У тиші після урочистостей усе здавалося нереальним. Навіть вони — у весільному вбранні, босі, як діти, на бетонному даху посеред Парижа.

— Ми щойно одружилися, — прошепотіла Каміла, дивлячись на його пальці, де тепер виблискувала обручка.

— І ніхто не зіпсував цього. Жоден журналіст. Жодна змова. Ні Анастасія, ні батько.

Вона усміхнулась.

— І жодного плану. Ми вперше — не частина гри. Просто ми.

Він узяв її на руки. Вона легко зойкнула від несподіванки, але притулилась, поклавши голову йому на плече.

— Куди ми? — прошепотіла.

— До нової глави. Але спершу — в нашу спальню. Я хочу дивитися, як ти засинаєш, уже моя дружина.

У студії було тихо. М’яке світло лягало на білу постіль, на чорну сукню, яку вона щойно зняла, на сорочку, яку він скинув, не відводячи від неї очей.

Він торкнувся її плеча. Не поспішаючи. Мов боявся зруйнувати магію.

— Каміло… Я не обіцятиму, що буде легко.

— Я й не хочу легко, — прошепотіла. — Я хочу справжньо.

Вони злились у поцілунку — не тому, що треба, а тому, що неможливо інакше. Цілувалися довго, повільно, як ті, хто більше не має причин стримуватись. А потім — ніч огорнула їх. Без камер. Без фільтрів. Без чужих поглядів.

Тільки вони. Тіло в тілі. Душа в душі.

І обіцянка жити — не наперекір, а поруч.