Розділ 13

Хочеш — можу написати сцену після цього: як вони гуляють Парижем або як він приходить до неї ввечері… 

Ви сказали:

13 Вибір Каміла йде з компанії. Перед тим залишає листа на його столі. Він читає — і біжить до неї. Але запізно. Еліас кабінету

Кабінет був тихим. Годинник на стіні відміряв кожну секунду, мов лезо. Еліас увійшов, як завжди — зосереджений, злегка втомлений. Але щось було не так. Повітря — порожнє, мов без неї.

На столі — конверт. Її почерк. Його ім’я.

Він розірвав папір, серце почало битися швидше, ніж зазвичай.

"Еліасе,
Я обрала піти. Не тому, що не люблю. А тому, що врешті-решт — хочу, щоб ти зробив свій вибір не тому, що я поруч.
А тому, що хочеш мене знайти.
Я була тінню в твоєму кабінеті, дівчиною в пальті, чашкою кави зранку. Але я втомилась бути лише частиною твого графіку.
Якщо моє ім’я щось значить — знайдеш мене.
Каміла."

— Ні… — прошепотів він, уже хапаючи телефон.

Немає сигналу.

Він вийшов із кабінету. Побіг. Ліфт. Сходи. Дихання важке, мов відчуття, що втрачає щось справжнє.

На вулиці — дощ.
У її улюбленому кафе — порожнє місце.
На вокзалі — вже немає потяга.

Запізно.

У кабінеті було тихо. Тільки годинник на стіні голосно цокав, мовби нагадавши Еліасу: час спливає. Він повернувся після довгої зустрічі, відчуваючи дивну тривогу в грудях. Зайшов до свого кабінету — і одразу її помітив.

Лист.

Він лежав на його столі, акуратно складений, із її почерком.
Серце в грудях завмерло, поки він розгортав папір.
Кожне слово било по нервах, кожне речення — немов лезо.

«Еліасе,

Я йду.

Це не слабкість. Це вибір. Я більше не можу залишатися в місці, де все кричить про тебе.

Я дякую за шанс. За досвід. І навіть за біль. Але тепер — настав мій час йти.

Я не чекаю, щоб ти зупинив мене. Але якщо хоч раз ти думав, що я могла бути чимось більшим, ніж просто частина твоєї гри — скажи мені.

Якщо ж ні — мовчи. Я зрозумію.

— К.»

Він не дочитав до кінця.
Його крісло гримнуло об підлогу, коли він різко підвівся. В голові стукало лише одне: ні, вона не може піти ось так.

Він вибіг з офісу, збиваючи плечем двері, біг коридорами, спускався сходами, ігноруючи ліфт, — все заради одного: встигнути.

— Каміло! — закричав він на вулиці, але її вже не було.

Натовп, галас машин, перехожі... але не вона.

Еліас стояв посеред вулиці, вдихаючи липке повітря літнього Парижа, з листом, що тремтів у його руках. Уперше за довгий час він не контролював ситуацію. Він не грав — він програвав.

І, можливо, це був його найстрашніший вибір.