Розділ 12

Усе змінилося.

Еліас, з яким вони ще недавно розділяли кожен подих, кожен погляд, кожну надію — більше не писав. Не дзвонив. Не відповідав.
Каміла спершу думала, що це якесь непорозуміння. Потім — що він зайнятий. Потім — що він просто не може…

Але тепер вона розуміла: він ігнорував її свідомо. Холодно. Навмисно. Рішуче.

Її серце стискалося, як у пастці. Вона пригадувала, як говорила з батьком. Як зізналася в усьому. Про те, що вона — донька мафії. Що її душа обпалена помстою, але серце — належить йому. Еліасу.

А він… вибрав іншу.

Він обрав свою наречену. Ту, яку підібрав йому батько. Гарну, ідеальну — зі світу, де правила пишуть не любов, а політика. Бізнес. Влада.

Каміла сиділа в порожньому барі, тримаючи келих у руці, але нічого не відчуваючи. Навколо сміялися люди, грала музика, але вона чула лише тишу свого розбитого серця.

— Здається, ти не на своєму місці, — пролунало збоку.

Вона повернула голову. Перед нею стояла дівчина з іншої компанії — з іншої організації. Незалежна. Сильна. Каміла знала, хто це — Інга.
Її не можна було недооцінювати. Вона була така, якою мріють бути всі — вільною.

— У мене є пропозиція, — сказала Інга. — У нас вакансія. Твій талант, твої зв’язки — все, що в тобі є, може стати частиною більшого. Ми граємо на рівні, де правила диктуємо ми.

Каміла дивилася на неї мовчки.

Вибір.
Кар'єра або кохання?
Сила або слабкість?
Нове життя або минуле, яке рве душу?

А раптом… вона може більше? Раптом ця пауза — не кінець, а можливість?

Вона взяла телефон, подивилася на останнє повідомлення від Еліаса — прочитане, без відповіді — і видалила чат.

— Коли зустріч? — запитала вона.

Інга посміхнулася.
— Завтра. І пам’ятай — тут не буде другого шансу.

Каміла підвелася.

Вона ще страждала. Але вже стояла на ногах. І це був початок.

Каміла стояла біля великого вікна в офісі — київський пейзаж перед очима розпливався від її заплаканого погляду. В руках тримала келих води, хоча давно мріяла про щось міцніше. Еліас не дзвонив. Не писав. Навіть не прочитав її останнього повідомлення.

Її серце стискалося від болю, але гордість не дозволяла просити його повернутися. Вона не була тією, хто благає. Її батько виховав у ній внутрішню силу, навіть якщо іноді вона хотіла бути просто коханою дівчиною.

— Каміло, до тебе, — голос секретарки вивів її з думок.
— Хто? — здивувалася вона.
— Представники із французької корпорації «DuCœur». Кажуть, тебе рекомендували.

Каміла зморщила чоло. Це була не просто компанія. Це був серйозний крок вгору — шанс вирватися з тіні минулого, залишити мафіозну родину і піти шляхом незалежності.

Вона ввійшла в переговорну. Там сиділа елегантна жінка та двоє чоловіків у костюмах. Її запросили до співпраці — головним консультантом у Східній Європі. Це означало переїзд, нове життя, новий рівень.
— Ми бачили вашу роботу в проекті з Еліасом. Вражає. Ви — саме та, кого ми шукаємо, — сказала жінка французькою.

Каміла кивнула. У голові — хаос. Це шанс. Але серце було там, де Еліас.

Вийшовши, вона не витримала — набрала його. Гудки… Пауза… Автовідповідач.

«Привіт, це я. Я знаю, ти зараз не хочеш мене чути. Але… я отримала пропозицію. Вона змінить моє життя. Та питання — чи залишу я частину серця тут, із тобою? Вирішуй швидко, бо я більше не чекаю. Або ми, або — ніщо. Я люблю тебе. Але люблю й себе. Прощавай... або до зустрічі?»

Вона поклала телефон. А потім… заплакала. Бо навіть сильні дівчата плачуть, коли стоять на роздоріжжі між коханням і мрією.

У Парижі все інакше.
Повітря інше. Світло інше. Каміла майже навчилася дихати без нього.

Нову компанію вона не шукала — її знайшли самі. Старий колега, якого вона колись випадково підтримала. «У нас великий проєкт, потрібен твій розум. Приїжджай у Париж — все оплачу.»

Вона приїхала. І, здається, з кожним кроком по кам’яних вуличках — віддалялася від Еліаса. Від його холодного мовчання. Від болю.

— Каміло?

Вона стояла біля фонтану Сен-Сюльпіс, тримаючи каву і усміхаючись думкам. Обернулась — і завмерла.

Еліас.

Темне пальто. Ті самі очі. Легко небритий, з рюкзаком за спиною. Як із сну.

— Що ти… — вона не встигла закінчити.

— Я шукав тебе, — просто сказав він. — І знайшов.

Каміла мовчала. Знову відчула, як серце стукає в грудях, як у перший день, коли він запропонував їй роботу.

— Ти не відповідав… — її голос був слабким.

— Бо був дурнем. Я злякався, що відчуваю до тебе більше, ніж маю право.

Вона заплющила очі. І вперше — не втекла.

— А як же твоя наречена? — прошепотіла.

Еліас підійшов ближче.
— Її немає. Є лише ти. Якщо ще хочеш мене.

Париж завмер.
Світ замовк.

А вона — зробила крок назустріч.

— Спробуй ще раз покохати мене, Еліасе. Але тепер — без пауз.