Розділ 8

Їх помітили разом.

Спершу — тільки короткий погляд хтось кинув на сходах. Потім — випадкове фото, як він тримає для неї двері. Нарешті — слова, перекинуті пошепки в офісі, що проросли плітками, як бур’яни на старому асфальті:

«Вони щось крутять, я тобі кажу.»

Каміла не реагувала. Просто працювала. Як завжди. Але як тільки заходила у приміщення, всі розмови гасли. Вона це чула — глухоту незручного мовчання. І... звук свого серця, що шалено билося. Бо в глибині душі знала — між ними дійсно щось було.

Еліас зробив вигляд, що все байдуже.

Він мовчав, як завжди. Жартував із колегами. Робив зауваження. Посміхався своїм фірмовим напівусміхом.
Але ночами…

Він повертався подумки до її рук. Її голосу. Її обличчя, що ледь помітно здригається, коли вона його бачить. Її очей, коли вона думає, що він не дивиться.

І найбільше — до того дотику. До того випадку, коли її палець подряпався об скло. І він, не думаючи, взяв її руку. Нахилився. Обережно перевірив, чи не кровить. Її шкіра була така тепла. Його дихання — збилося.

А потім вона вирвала руку, ніби обпеклася.

Він і сам не знав, чого більше в тому дотику: турботи, контролю… чи бажання.

Усе змінилося, коли він почув, як один із менеджерів у кав’ярні промовив:

— Ну, якщо Каміла так дивиться на Еліаса, то я не здивуюсь, якщо вона вже давно в нього вдома. Або він у неї.

Еліас застиг. І вперше за багато років — втратив контроль.

— Повтори. — Його голос звучав спокійно, але кожне слово було як лезо.

— Та це жарт…

— Повтори. — Очі стали сталевими. Жодної усмішки.

Менеджер ковтнув слину і замовк. І всі за столом замовкли.
Після цього до Каміли не зверталися з натяками. І до нього — теж.

Та Каміла помітила зміну.

Тепер, коли він проходив повз, її плечі ніби самі тягнулися до нього. Його пальці ледь торкалися її руки, передаючи папери, але спалах йшов крізь усе її тіло.
Раніше він уникав її очей. Тепер — ловив їх, не відпускав.

— Це просто чутки, — якось тихо сказала вона, коли залишилися наодинці у технічній кімнаті.

— Можливо. — Він зробив крок ближче. — А можливо — щось більше.

Вона відчула, як палає. Весь простір зменшився до його голосу.

— Але я не хочу цього, — прошепотіла.

— Брешеш, — сказав він спокійно. І її серце пропустило удар.

— Ти ж сам нічого не робиш, — прошепотіла вона. — Ні «так», ні «ні». Просто стоїш і дивишся. Мовчиш. Але весь час поряд.

— Бо боюся, що якщо зроблю крок — не зможу зупинитися.

Вона не знала, що сказати. Але в ту ніч він знову з’явився у її снах.

І в його — з’явилася вона.