Розділ 6

Дощ барабанив по склу, як дрібні пальці. Місто заховалося в серпанку — світло ліхтарів тануло у вологості ночі.

Каміла сиділа на широкому дивані в білому светрі, який був їй завеликий. Це був його светр. Його запах — теплий, м’який, майже безпечно-холодний — огортав її плечі.

— У тебе тут… тихо, — озвалася вона, озираючись навколо. Стіни були темні, простір — лаконічний, але затишний. Без надмірностей.

— Я люблю тишу, — відповів Еліас, поставивши на стіл дві чашки з чаєм.

Він сів поруч, але не надто близько. Між ними залишилося простір — і напруга.

Каміла загорнула ноги під себе, тримаючи чашку обома руками. Пар піднімався вгору, розчиняючись у півтемряві.

— Ти часто приводиш когось сюди? — запитала вона тихо.

— Ні. Ніколи.

Вона здивовано підняла погляд. Його очі — темні, глибокі — дивилися просто на неї.
Без фальші. Без гри.

— Тоді чому я? — її голос тремтів не від страху, а від відвертості.

— Бо з тобою… я відчуваю, що дихаю.

Її серце стислося.
Він сказав це так спокійно, ніби констатував факт. Але саме цим він вразив її найбільше.

Каміла відклала чашку. Її рука повільно потяглася до його долоні. Їхні пальці зімкнулися. Цей дотик вже не був випадковим. Це було рішення.

Вони не сказали більше нічого.

Пізніше вона заснула в його ліжку — не тому, що щось сталося, а тому, що поряд із ним їй було спокійно.
Він лежав поруч, не торкаючись, лише слухаючи її дихання. І вперше за довгий час… заснув спокійно.

Світло ранку пробивалося крізь важкі штори. Воно ковзало по підлозі, піднімалося вгору — і торкалося її плеча, волосся, повік.

Каміла поворухнулась. Повільно відкрила очі. Збоку — тепло. Вона розплющилася повністю і побачила його.
Еліас лежав зовсім поруч, у білій сорочці, яку не встиг зняти. Його обличчя — спокійне, без маски суворості, без контролю. Справжнє.

Її серце затріпотіло, наче пташка.

Вона не знала, коли це сталося. Але зараз їй не хотілося вставати. Не хотілося знову вдягати броню, слова, усмішки.

Раптом він повільно розплющив очі.

— Привіт, — прошепотіла вона.

— Ти досі тут… — відповів він, з відтінком подиву.

— Хотіла піти? — усміхнулася Каміла, але в очах була легка тривога.

— Ні. Просто не звик, що хтось залишаєсь.

На мить запала тиша. Потім він сів, опершись на лікоть, і подивився на неї згори. Його пальці обережно прибрали пасмо з її обличчя.

— Як ти спала? — спитав.

— Краще, ніж будь-коли, — зізналась вона. — І… страшніше, ніж будь-коли.

— Чому?

— Бо я не знаю, ким я для тебе… І ким ти стаєш для мене.

Він не відповів одразу. Але його погляд став глибшим. Серйознішим.

— Я сам не знаю, ким я був, поки не зустрів тебе.

Вона опустила очі. Його рука торкнулась її підборіддя й м’яко підняла його погляд до себе.

— Але знаю одне, Каміло. Ти більше не просто співробітниця. Не просто дівчина, яка випадково увійшла до мого офісу. Ти... моя слабкість. І, можливо, мій порятунок.

Її дихання збилось.

Але саме в цей момент у двері різко задзвонили. Коротко, наполегливо.

Еліас різко підвівся.
— Залишайся тут.

Каміла сіла на ліжку, притискаючи до себе ковдру. Серце гупало. Вона відчула: щось змінюється. Назавжди.

Еліас підійшов до дверей впевнено, але всередині все кипіло. Хто б це не був — він відчував, що момент щось зіпсує.

Не зараз. Не сьогодні…

Дзвінок пролунав ще раз. Він різко відкрив двері.

На порозі стояла Анастеша.

Її губи були яскраво нафарбовані, пальто — дорогим, погляд — зверхнім.
— Я знала, що ти вдома, — сказала вона з посмішкою. — Ми мали поговорити ще тоді… І я вирішила, що краще не тягнути.

— Анастешо, — голос Еліаса став різко стриманим. — Це недоречно.

— Недоречно? А ти сам пам’ятаєш, як було між нами? — вона переступила поріг без дозволу. — Я знаю, ти досі не забув.

Його щелепа напружилась.
— Вийди. Це не твій дім більше.

— А хто там? — вона кинула погляд у глиб квартири. — Я чула голос. Жіночий…

З-за рогу в коридор вийшла Каміла.
У його светрі, босоніж. Її обличчя було блідим, але гордим. Вона не ховалась.

Очі Анастеші звузились.
— О, ось чому ти не відповідав. Маленька офісна інтрижка?

— Вистачить, — Еліас ступив уперед. Його голос був холодом, але не на адресу Каміли. — Не говори про неї так. Ти прийшла без запрошення — і тепер ідеш.

Анастеша усміхнулась — сухо, гірко.
— Це не кінець, Еліасе. Ти ще згадаєш, хто справді тобі підходить.

— Я вже знаю.

Вона різко розвернулась і пішла. Двері зачинились за нею з глухим звуком.

Еліас обернувся. Каміла стояла нерухомо.

— Це була вона? Та, про яку мовчиш? — запитала вона.
— Так. Але це давно минуле.

— А я — що? Тимчасова?

— Ні. Ти — єдина, хто змушує мене говорити правду.

Він підійшов і взяв її долоні.
— Якщо ти підеш — мені знову буде тихо. Але порожньо. А я більше не хочу порожнечі.

Каміла кивнула. Вперше — без слів. Просто залишилась.

І світло за вікном, що проривалось крізь штори, вже не здавалося таким холодним.

Двері зачинились. Залишилась тиша.

Каміла стояла посеред вітальні. Його светр на ній був затишним, великим, пахнув ним — кавою, деревом, чимось чоловічим, теплим. Але зараз у ньому було холодно.

Вона озирнулася. Просторий, стриманий інтер’єр — все сіре, чорне, біле. Ніяких фотографій. Жодного натяку на сім’ю, минуле, спогади.

Так, це його простір. Але чи є в ньому місце для неї?

Вона сіла на краєчок дивана. Під ногами м’який килим. У кутку — книжкова полиця. Не витримавши, Каміла підійшла ближче.
“Архітектура майбутнього”, “Людина, що бачить форму”, “Самотність керівника”…

Її пальці ковзнули по корінцях книг.
Все ідеально, продумано, раціонально. Як і він. Але… чому він тоді дивиться на мене так, ніби я руйную кожне його правило?