Розділ 5

Офіс порожнів ще півгодини тому. Лише ледь чутно працювали кондиціонери, і десь у коридорі тихо клацали годинникові стрілки.

Каміла сиділа за столом, поправляючи роздруківки, коли почула знайомі кроки. Вона не підводила голови — знала, хто це.

— Ти ще тут? — тихо спитав Еліас, зупинившись біля дверей.

— Хотіла закінчити звіт. — Її голос був рівний, майже беземоційний, але пальці стиснули папери сильніше, ніж потрібно.

— Я теж. — Він пройшов далі, поклав ноутбук на стіл навпроти.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Лише клацання клавіш. Хриплий вдих. Ледве помітне здригання плечей. Напруга в повітрі ставала майже відчутною.

Коли вона потягнулась за флешкою, а він — за ручкою, їхні пальці випадково торкнулись. Холоднецький дотик, миттєво — іскра. Каміла різко забрала руку, але не відвела очей.

Еліас теж завмер. Дивився просто на неї. Ні слова. Ні вибачення. Ні усмішки. Лише погляд, у якому було забагато емоцій для такого простого моменту.

Мовчання тягнулося. Але це було не те мовчання, в якому ніяково. Це — як тиша перед грозою. Повна очікування, страху, і… надії.

— Можливо, — нарешті мовила вона, — краще, щоб ми не залишались разом після роботи.

— Можливо. — Він підійшов ближче. Його голос був низький, спокійний. — Але ми залишились.

Ще мить. Ще подих.

Вона відвернулась першою. Зібрала документи й рушила до виходу.

— Добраніч, Еліасе.

Він не відповів. Лише стежив, як зачиняються двері. А потім притулився до стіни, ніби щось у ньому тріснуло. Але не дозволив собі жодного звуку.

Пальці торкнулися — лише на мить, випадково. Але цього вистачило. Каміла швидко відвела руку, немов обпеклася. Вона мовчала, але не підвела погляду.

Тиша впала, щільна й важка, як вечірній туман над містом. Навіть офісні неонові лампи засвітлися якось м’якіше.

Олег ковтнув повітря. В горлі пересохло.
«Що це було? Просто дотик. Просто шкіра до шкіри. Але чому тоді… так?»
Його серце гупало, немов хтось бив кулаком у двері зсередини.

Він крадькома подивився на неї — її вилиці трохи почервоніли, погляд зосереджений на екрані.
«Вона відчула це теж. Я не з’їхав з глузду…»
Олег мимоволі згадав, як вона сміється, як закидає волосся на плече. Як дивиться — впевнено, але часом по-дитячому беззахисно.
«Що ти робиш, чувак? Вона твоя підлегла. Це… заборонено. Це… ризиковано. Це…»
Його думки зупинилися на одному слові.
«Це справжнє».

— Я, мабуть, піду, — тихо сказала Каміла. Її голос трохи тремтів.

— Я проведу, — сказав він майже автоматично. Хоча знав — це погана ідея. Дуже.

Але тієї ночі, коли він лежатиме у своєму темному лофті, в тиші, де лише годинник тікатиме, він знову відчує її дотик. І знатиме — щось змінилося. Назавжди.

Каміла йшла коридором офісу з опущеними очима. Її спина була прямою, але в очах — тінь образи. Вчорашній дотик руки з босом, його погляд, що затримався на ній довше, ніж варто — усе це ще пульсувало всередині, змішуючись з тривогою.

***********---

Та ось — вона почула.
— …Вона спеціально на себе звертає увагу. Як тільки бос поруч — одразу голос, одразу усмішка. Ну типова ж…

Каміла спинилася.
За дверима — дві співробітниці. Їхні голоси глузливо дзвеніли, змішувалися з отрутою.
— Думає, якщо вона «не така, як усі», то він її помітить.

Її пальці стиснулися в кулак, обличчя стало блідим.

Але тоді — клацнув замок. Двері розчинились, і в коридор вийшов Еміл. Його погляд ковзнув по всіх.
Він усе чув.— У цьому офісі немає місця пліткам, — сказав він спокійно, але холодно. — Якщо вам нема чого робити — знайду іншу роботу.

Жінки зблідли. Слова впали, як удар. Вони мовчки втекли, залишивши за собою тінь сорому.

Каміла стояла, приголомшена.
— Я… не хотіла… щоб ви… — почала, але він зупинив її поглядом.

— Тобі не варто виправдовуватись, — тихо сказав він. — Ти нічого поганого не зробила.

Цей момент став проривом.
Уперше Каміла побачила не боса, а людину — з твердим характером, але справжнім почуттям справедливості.

Еміл сидів у машині. Ніч повільно огортала вулиці.
Але думки не відпускали.

«Вона сильна. Тримається. А могла б просто плакати. Як вони могли так? Чому мені це не байдуже?..»

Він згадав її очі, ті, що зустріли його тоді — у тиші, після випадкового дотику.

«Я дивлюсь на неї не як на працівницю. Це вже більше. І це — проблема...»