РОЗДІЛ 2

На другий день Каміла прийшла раніше за всіх. Вона обрала коротке чорне плаття — стримане, але елегантне. Хотіла виглядати впевнено, навіть якщо всередині все клекотіло від нервів.

Вона йшла по коридору, намагаючись запам’ятати, де чий кабінет. І раптом — відчинила двері не туди.

— Я... ой. Вибачте, — пробелькотіла вона, щойно побачила чоловіка за столом.

Еліас Вард. Сам. Без охорони, без секретарки, без стін між ними.

Він повільно підвів погляд. Його очі ковзнули по її фігурі. Не з похіттю — з холодною оцінкою. Так, ніби він аналізував, чи варта вона уваги.

— Ви заблукали? — запитав сухо.

Каміла кивнула. — Так, я шукала відділ дизайну... Вибачте, я нова...

Він уже повернувся до екрана, не коментуючи. Але перш ніж вона вийшла, її теку з ескізами здув протяг із коридору. Аркуші розлетілися по підлозі.

Каміла присіла, аби зібрати їх, і не помітила, як одна з картинок опинилася просто перед його столом.

Він нахилився, підняв її малюнок — і завмер на кілька секунд. Його пальці затримались на папері. Погляд — зосередився.

— Це ви малювали? — тихо запитав він, не дивлячись на неї.

— Так.

Він кивнув. І повернув аркуш.

— Ви дійсно заблукали. Але… іноді випадкові кроки — не випадкові.

Вона вийшла з кабінету з палаючими щоками. А Еліас довго ще тримав той ескіз у руках, дивлячись не на лінії, а вглиб — кудись у неї.

Йому не подобалось, що вона торкнула його уваги. Але ще більше — що він не хотів цього зупинити.

Він мовчки розглядав її ескізи, пальці торкались паперу так, наче він відчував кожну лінію.

— Це ти зробила? — його голос звучав тихо, майже небезпечно.

— Так, — відповіла вона, притискаючи руки до чорного короткого плаття. Її голос злегка тремтів.

Він підвів погляд. Їхні очі зустрілись. І в цій миті — щось клацнуло. Як лезо ножа по склу. Її подих збився, у грудях стало тісно.

— Ти знаєш, що робиш, — промовив він і повільно обійшов стіл. Його погляд ковзав по її фігурі. Вона відчувала, як тепло розливається всередині. Чи це страх, чи збудження — вона не знала.

Він зупинився зовсім близько.

— Якщо ти граєшся, — він схилився до її вуха, — то грай чесно.

Її серце билося гучно. Вона не рухалася. Його рука торкнулася її підборіддя, піднімаючи обличчя.

— Ти викликаєш у мене цікавість. А це — небезпечно.

Її губи були зовсім близько до його. І вона не знала, хто перший скоротив цю відстань. Їхній перший поцілунок був не ніжним — він був вимогливим, голодним. Його руки торкнулись її талії, стягуючи її ближче.

— Зупини мене, якщо не готова, — прошепотів він, затискаючи її між собою і стіною кабінету.

— Я не з тих, хто тікає, — відповіла вона, заплющуючи очі.

Пальці ковзнули по її шиї, по спині, а далі — її плаття повільно опустилось на підлогу. Вони зливалися в русі, у дотику, який спалював все навколо. Його холод — розтанув. Її страх — зник. У цій миті існували лише вони двоє.