Лінієчка

Дійові особи:

Лікар – чоловік середнього віку, психолог.  Пацієнтка – літня жінка, амбітна, самовпевнена.

ПАЦІЄНТКА (заходить до кабінету, говорить рішуче та наполегливо, зверхньо). Лікарю, я прийшла до вас поговорити серйозно! (Шурхотить сумочкою.) Скажіть мені все чесно та відверто, будь ласка. Нічого не приховуючи. Бо я цього не терплю!

ЛІКАР (ввічливо та спокійно). Звичайно, шановна. Я все вам розповім, як є. Можете не сумніватися.

ПАЦІЄНТКА. Я чула про вас, що ви дуже кваліфікований психолог… від дуже поважних людей!! (Значно.) Це мої знайомі! Тож, будь ласка, зробіть свою справу найкращим чином.

ЛІКАР. Звісно, шановна. Все буде саме так – найкращим чином. Але може, ви все ж таки сядете на стільчик? Ось сюди. Будь ласка.

ПАЦІЄНТКА. Я сюди до вас прийшла не патякати, а по-серйозному. Зрозумійте! Не теревені розводити, в мене на ці пустощі зайвого часу немає.

ЛІКАР. Звісно. Я вас вже уважно слухаю.

ПАЦІЄНТКА. Я хочу про себе знати всю правду, яка вона є. Реально та без упереджень. (Сердито.) Бо вже котрий день не можу собі місця знайти.

ЛІКАР. А-а-а… Так-так. Я бачу… я вже це бачу… щодо «не знайти місця» бачу. Присядьте вже нарешті, не ходіть туди-сюди… (Заспокійливо.) Вам, схоже, хтось наговорив чогось неприємного, ви нервуєте. Я вже бачу це.

ПАЦІЄНТКА (сідає). Неприємного?! Так-так! Саме так! Люди бувають такі неприємні. Дуже неприємні. Базікають казна-що… Я нервую? Ще б пак!

ЛІКАР. Будь ласка, заспокойтеся. Я лікар. Я вас слухаю… Тільки ви маєте уточнити – хто і чого саме неприємного вам наговорив. Розповідайте.

ПАЦІЄНТКА (схлипуючи). Вони… вони… кажуть, що в мене незносний характер. І ще багато чого… терпіти їх не можу! Знущаються з мене! Недоумки!

ЛІКАР. Так-так-так… тож почнемо. Я зможу вам допомогти, тільки ж слухайте мене нарешті!

ПАЦІЄНТКА. Я-то слухаю, а ви вже робіть що-небудь.

ЛІКАР (підсилюючи голос, дістає шкільну лінійку). Я й роблю. Ось ви бачите у мене в руках лінійку. Це звичайна шкільна лінійка, за допомогою якої діти в школі креслять на уроках. Це найпростіший, але найточніший прилад. Я нею вимірюватиму ваш характер. Я це можу. Я одразу побачу – «зносний» у вас характер чи ні.

ПАЦІЄНТКА (здивовано). Як це? Це ж дійсно проста лінійка. Несерйозно. (Розчаровано.) Мені про вас казали… А ви ото так?

ЛІКАР. Авжеж. Все серйозно. Тому я її й використовую для своєї роботи.

ПАЦІЄНТКА. Не розумію… Як це?

ЛІКАР. Так. Це дуже простий прилад, але він в руках майстра. Дерев’яна лінієчка… Вона безпристрасна. Вона в мене одна для всіх. Їй все одно, що ви хочете або не хочете. Їй все одно, що ви думаєте про себе або про мене. Вона дає результат вимірювання завжди без жодних викривлень. Вона не враховує ваші забаганки та «хотілки», все цілком об’єктивно.

ПАЦІЄНТКА (обурено). За кого ви мене маєте, лікарю? Я хіба схожа на дівчисько? Ви хочете мене отією дерев’яною паличкою «просвічувати»?

ЛІКАР. Саме так. Я так можу зробити. Ця лінієчка працює. Це простий, але дуже надійний інструмент. Безвідмовний! «Домовитися» з нею неможливо, бо вона дерев’яна, нечутлива до ваших емоцій. Як покаже – так воно і є, оскарженню вже не підлягатиме. Ще жодного разу не схибила.

ПАЦІЄНТКА. Але ж хіба так буває? Щось ви хитруєте, мені здається.

ЛІКАР. Нею я вимірюю психологічні властивості всіх людей, будь-яких людей. Ось таким чином – прикладаю до вас, не торкаючись, на відстані. Нею я виміряю ваш характер, всі його риси. Притаманні та уявні, приховані та підсвідомі. Все буде, «як на долоні». Я все про вас буду знати за хвилину, як на сповіді. (Тоном наказу гіпнотизера.) Ось, дивіться на неї!

ПАЦІЄНТКА (злякано). Е-е-е… ні. Будь ласка, не спішіть. Чого ви вже наводите її на мене? Хіба можна такі прилади наводити на людей без їх згоди?

ЛІКАР (роздратовано). Але ж ви самі прийшли до мене. Я лікар. Вищої категорії! Онде на стіні мої сертифікати. Бачите?

ПАЦІЄНТКА (голосно). Не робіть цього! Я ще не готова. Не спішіть, кажу вам. Не наводьте на мене свою лінійку, вона мені здається небезпечною. Он, дивіться, яка вона довга та ще й з рисочками…

ЛІКАР. Звісно, що вона з рисочками. Така вона й має бути.

ПАЦІЄНТКА. Не подобається мені ваша лінієчка, ой не подобається. Не хочу на неї навіть дивитися, бо якась вона підозріла та огидна, страшна.

ЛІКАР. Не хотів вас налякати.

ПАЦІЄНТКА (схлипуючи). Може, ви й не хотіли. Але я вас боюся, раптом ви мені зашкодите цією своєю лінієчкою… Я, мабуть, краще піду… поки ви мені чогось поганого не накоїли… Знаю я вас, таких… у білих халатиках. Сидять по кабінетах та «вимірюють» щось таке… Ще й посміхаються начебто… А потім… Навіть з моїм ангельським характером такого знущання не можна витерпіти. (Встає.)

ЛІКАР (здивовано). Та чого ж ви…? Е-е-е… Куди ж ви? Ото таке…

ПАЦІЄНТКА (вже біля дверей, здаля). Піду, пошукаю іншого лікаря… нормального… без лінієчки.