Іноді дурниця може врятувати життя

Від імені Наталі:

Врешті закінчивши вечерю, я поверталася до кімнати і раптом почула голос Натаніеля з кабінету. Двері всередину були незачинені, а так як цікавість взяла гору, я вирішила використати цю можливість і трохи поспостерігати.

Атмосфера в приміщенні була просто жахливою. Здавалося навіть, повітря всередині було важкішим. Підлеглий Натаніеля стояв перед робочим столом, за яким, власне, сидів мафіозі. Хоча чоловік старався тримати спину рівно та дивитися просто у вічі своєму керівнику, все ж таки було видно, що він нервує. Його видавали руки, котрі Ніколас так старанно хотів сховати за спиною.

— Ніколасе, я не можу зрозуміти одного: чому шпигуни мого батька про все знають, а ти ні? — холодно промовив мафіозі.

— Босе, я стараюся виконувати свої обов’язки на всі сто.

— Та невже, — з легкою насмішкою промовив Натаніель. — А мені здається, що я даремно плачу тобі гроші. Поясни мені одне: як ти міг не знати про плани Еріка Гемінсто?

Ніколас не відповів. Він і далі стояв мовчки перед своїм керівником.

— Ніколасе, я задав тобі запитання!

Від голосу Натаніеля страшно було навіть мені. Перевівши погляд на Натаніеля, я звернула увагу на його очі. Темні, мов безодня, котра так і лякала своєю глибиною і невідомістю.

— Боже, бідний чолов’яга. Він же зараз його просто задушить своїм поглядом, — промайнуло у мене в голові.

На жаль, допомогти йому я нічим не могла. Натаніель би просто мене вигнав з кабінету та й, зрештою, образився б. А цього в даний момент мені хотілося найменше.

Нарешті Ніколас подав голос:

— Якщо хочете, ви можете мене вигнати.

— Ти думаєш, це так просто? Ніхто шпигунів так просто не відпускає. Коли вони стають непотрібними або ж заважають, їх просто вбивають, адже їм відомо занадто багато.

— Виходить, ви мене покликали сюди, щоб вбити?

— Ну не знаю, можливо, тобі все-таки вдасться мене переконати. Ніколасе, якщо ти хочеш ще пожити, саме час впасти на коліна і благати про помилування.

Ніколас так і зробив. Він спустився на коліна і промовив:

— Якщо ваша ласка, не вбивайте мене, будь ласка. Я постараюся виконувати свої обов’язки краще.

Вставши зі свого місця, Натаніель підійшов до чоловіка і поклав йому руку на шию.

— Ніколасе, сьогодні ти залишишся живим, але якщо і далі так буде, ти помреш не від моїх рук, а від рук ворогів.

Відпустивши його шию, мафіозі випрямився і, зітхнувши голосно, промовив:

— Моя люба Наталі, тебе в дитинстві не навчили, що підслуховувати негарно?

— От халепа! — тихо прошепотіла я.

— Ніколасе, ти вільний, можеш іти. А ти, Наталі, зайди, будь ласка, всередину.

Зайшовши у приміщення, двері за мною одразу зачинилися.

— І навіщо мені було це слухати?! От дурепа! — подумала я.

Опершися об боковину дивана, Натаніель споглядав на мене. Було видно, що мої дії йому не до вподоби.

— Скажи мені, будь ласка, чим ти думала, коли наважилася підслуховувати розмову керівника мафії?

— Цікавість перемогла над моїм розумом.

— І що тепер будемо робити, допитливе моє кошеня?

В мою голову не прийшло нічого кращого, ніж зробити з себе дурепу.

— Няв, — сказала я.

Реакція Натаніеля була надзвичайною. Мафіозі підняв брови, а його очі розширилися.

— Боже, до чого людей доводить перебування в моєму маєтку. Жах.

Похитавши головою, він підійшов до свого столу і жестом закликав мене до себе.

А я стояла мов вкопана на місці.

— Ну і на що ти чекаєш? Киць, киць, іди сюди.

І тут я не витримала та вибухнула сміхом. Щиро кажучи, це був самий недоречний момент для сміху. Хоча, можливо, це через стрес.

— Ти дійсно збожеволіла. Йди сюди!

Ледь стримуючи свій сміх, я підійшла до нього.

— Наталі, перестань сміятися. За те, що ти зробила, по законах мафії я б мав тебе застрелити на місці. Ти розумієш це чи ні?

У відповідь я лише чемно кивнула.

— Я тебе прошу, більше ніколи, ти мене чула: ніколи так не роби. Це тобі не простий світ. Тут за все треба платити.

Стукнувши пальцем по моєму лобі, він сів у своє крісло.

— Ви зведете мене з розуму!

— Буває, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Що ти сказала?! А ну йди звідси!

— Спокійно, мене вже тут немає.

Вилетівши з кабінету кулею, я попрямувала до себе у кімнату. Закривши двері, я зрозуміла, що цього разу мене ще помилували, але наступного разу він точно мене застрелить.

— Можливо, після аварії частина мого мозку, відповідальна за здоровий глузд, перестала працювати? — промайнуло у мене в голові. — Бідний Натаніель, він ще не знає, у яку халепу потрапив.