Холодний погляд і теплі розмови

Від імені Наталі:

— Ти уявляєш, цей дурень так і не приїхав на узгоджену годину, — з голосом, повним обурення, промовила Анабель. — А я, між іншим, дзвонила до нього разів десять.

— Можливо, в нього щось сталося, він усе ж таки кавальєре.

— Він міг хоча б подзвонити або вислати смс.

— Знаєш, мені здається, що в момент, коли твоє життя висить на волоску, то в тебе голова зайнята трошечки іншим.

— Добре, твоя правда. Просто я вистояла на холоді, як пес.

— Мені дуже шкода, що так вийшло.

— Нічого страшного, це вже сталося. Тож як мені все-таки передати тобі речі?

— Ти можеш покласти мої речі йому під двері. А він їх, у свою чергу, підбере і передасть мені.

— Це хороша ідея. Тоді так і зробимо. Слухай, Наталі, як ти себе почуваєш?

— Голова болить, а так більше немає на що жалітися.

— А в душевному плані?

Важко зітхнувши, я промовила:

— Не знаю. Я втомилася. Вся ця мафія, втечі і переслідування мені не довподоби. Та й, зрештою, це мене лякає.

— Ти й далі переконана, що краще тобі залишитися у Натаніеля?

— А в мене є інший вибір? Якщо не він, то хто мене захистить? На поліцію в такій ситуації немає чого надіятися, погодься.

На мить Анабель затихла. У неї не було аргументів у цій розмові, адже вона так само, як і я, розуміла серйозність ситуації.

— Якби я тільки могла тобі чимось допомогти.

— Ти вже мені допомагаєш.

— І чим це? — легко засміявшись, сказала дівчина.

— Сама подумай: ти погодилася зустрітися з грізним кавальєре боса мафії, щоб передати йому мої речі.

— Перестань, це найменше, що я можу зробити зараз для тебе.

— Знаєш, мені пощастило мати таку подругу, як ти.

— От-от, тобі потрібно цінувати мене більше.

Не витримавши, я розсміялася.

— Буду старатися. Ти вже сказала Френку про моє рішення?

— Ще ні, але сьогодні ввечері він має до мене прийти. Тоді вже йому все розповім.

— Уявляю, як він розлютиться.

— Може, все й не буде так погано.

— У тебе в холодильнику є кілограм медовика?

— Ні, але я можу почати з хорошої новини.

— Ого, а що це за хороша новина?

— Він запропонував мені стати його дівчиною.

— Нарешті! Як я довго на це чекала. Обіцяй мені, що я буду дружкою на вашому весіллі.

— Притримай коней, моя дорогенька. Він поки що запропонував мені зустрічатися, а не вийти за нього заміж.

— Нічого не знаю. Бери все у свої руки — і вперед під вінець.

— Наталі Девіс, ти часом буваєш такою нестерпною.

— Добре, добре, більше не буду. Ну що ж, мені потрібно вже йти вниз на вечерю.

— О ні, вже… — сумним голосом промовила Анабель.

— Я ще завтра до тебе подзвоню, та й, зрештою, ти, напевно, не будеш сьогодні сумувати.

— Наталі! — трохи грізно промовила подруга.

— Па-па.

Відставивши телефон убік, я встала з ліжка та вийшла з кімнати. Дійшовши до сходів, раптом хтось підхопив мене на руки. Від несподіванки я закричала.

— Спокійно, перелякане кошеня, — засміявшись, сказав Натаніель.

— Ти ненормальний! Не можна так людей лякати!

— Якби я був нормальним, то мене б давно не було в живих. Та й, зрештою, ти психотерапевт, мала звикнути до чудернацьких людей.

— Можу тобі з упевненістю сказати: ти їх перевершив.

— Навіть не знаю, радіти мені чи плакати.

— Плакати. І постав мене на землю, будь ласка.

— Ні.

— Я зараз розізлюся.

Натаніель ледь стримував сміх. Воно й не дивно. Він — керівник мафії, а я зараз йому погрожую своєю злістю. Це ж просто смішно.

— Ну, якщо ти розлютишся, то це серйозно.

З цими словами мафіозі поставив мене на підлогу і, підсміховуючись, попрямував до столу.

— Не був би він босом мафії, то я б уже копняків йому надавала, — промайнуло у мене в голові.

Натаніель, у свою чергу, відсунув крісло та жестом запросив мене сісти. Усмішка далі не сходила з його обличчя. Хоча така поведінка могла когось рознервувати, мені було все одно.

Врешті, коли він сів за стіл, то промовив:

— Знаєш, я зараз згадав, як ти мене ховала від свого батька у шафі, а потім під ліжком.

— Пригадую, ти мені розповідав. І як мені тільки вдалося запхати тебе в шафу — дивовижно.

— Не повіриш, я ще досі не можу зрозуміти, як погодився на це неподобство.

— Ти сам винен, що це твоє так зване «неподобство» сталося.

— Ну що ж, за все треба платити в цьому житті.

— Твоя правда.

— До речі, як там твоя подруга? Дуже зла, що Андреас не прийшов?

— Скажу тобі одне: вона відплатить твоєму кавальєре за те, що він змусив її чекати.

— Попроси її, будь ласка, бути з ним трохи м’якшою. Він сьогодні ледь не попрощався зі своїм життям. Завдяки батькові, який змусив одного з моїх шпигунів таємно повісити на Андреаса GPS-трекер, ми швиденько його знайшли.

— Якесь особливе ставлення у твого батька до Андреаса.

— Не знаю, він просто рахує його за свого ще одного сина.

— Ти не ревнуєш його до батька?

— Та ні, Андреас для мене як брат. Я виріс із ним і, не повіриш, мені навіть його трохи шкода.

Раптом пролунав дзвінок телефону.

— О, а ми тільки про нього говорили. Слухаю. Чудово, я накажу відчинити ворота.

Вимкнувши телефон, Натаніель покликав вусаня, аби той відчинив браму маєтку.

За кілька хвилин у вітальні з’явився Андреас і ще чоловік, якого я ніколи не бачила.

Він був невисокий, смуглявий, з темно-коричневим волоссям та карими, лисячими очима.

Виглядав цей чоловік досить молодо, але кількість шрамів різноманітної форми на його обличчі говорила, що пережив він багато.

— Я так розумію, кров на вбранні Андреаса не його, — промовив керівник мафії.

— Ні, — стомлено промовив кавальєре. — Якби це була моя, то сюди б мене занесли в труні.