Кохання - далеке від ідеалу

Від імені Наталі:

Прокинувшись зранку, я солодко потягнулася та оглянулася довкола. Кімната була освітлена яскравим промінням сонця. Врешті вставши з тепленького ліжечка, я попрямувала у ванну кімнату. Вмивши обличчя прохолодною водою, я підняла очі й побачила своє відображення у дзеркалі. З нього на мене споглядала втомлена дівчина.

Та воно й не дивно. Після аварії мені частенько сняться кошмари, та й деколи просто не можу заснути від головних болів. Так як ця ситуація вкрай мене виснажила, рішення відвідати лікаря було остаточним.

Вже у кімнаті я одягнула той самий одяг, що й учора. Іншого у мене просто не було, тому окрім поїздки до лікаря потрібно було навідатися до моєї квартири.

— Цікаво, чи вдасться мені потрапити до нього сьогодні? — промайнуло в мене в голові.

Раптовий стук у двері перервав мої роздуми.

— Заходьте!

— Пані Наталі, ви вже прокинулися. В такому разі запрошую вас на сніданок, — промовив Данієль.

— Дякую, вже йду.

Зачепивши волосся невеличкою шпилькою, я вирушила до вітальні. За столом на мене вже чекав Натаніель.

— Доброго ранку, — обдарувавши мене своєю фірмовою посмішкою, промовив мафіозі.

— Навзаєм. Чого ти знову з мене смієшся?

Ледь стримуючи сміх, Натаніель промовив:

— Знаєш, єдине, що в тобі не зміниться до самої смерті, — це те, що ти не любиш вставати з самого ранку.

— Я сама встала. Данієль підтвердить.

Дворецький, котрий наливав мені чай у горнятко, схвально кивнув головою.

— Отакої, сьогодні сніг піде чи що.

— Дуже смішно. Добре, я визнаю, що люблю поспати, та, на жаль, нічого з цим не можу зробити.

— Поспати, мені здається, люблять усі. О котрій ти хотіла б поїхати по речі?

— А коли в тебе буде час мене відвезти?

— Краще було б це зробити якнайшвидше.

— Добре, тоді можемо їхати одразу після сніданку. Ледь не забула: мені потрібно буде заїхати до лікарні. Хочу записатися на візит до лікаря.

— Сумніваюся, що ти потрапиш до нього швидко.

— Я знаю, але все одно потрібно до нього записатися.

— Я можу записати тебе до нашого лікаря, якщо, звісно, ти не проти?

— Було б чудово.

— Добре, тоді запишу тебе до нього. А що тебе турбує?

— Головні болі. Після аварії вони все частіше з’являються.

Обличчя Натаніеля одразу спохмурніло.

— Вчора вони теж були?

Брехати йому не хотілося, тож я сказала правду:

— Так, але думаю, це нічого серйозного.

— Чому ти нічого мені не сказала? — схвильованим голосом промовив мафіозі.

— Пізно було. Та й, зрештою, не хотілося тебе турбувати.

— Наталі, ти ж доросла людина і сама чудово розумієш, яку важливу роль для людини відіграє її здоров’я. Потрібно було ще вчора сказати про це.

У цю мить я відчула себе як кошеня, котре наробило клопотів. Зітхнувши, я промовила:

— Натаніелю, зрозумій, я тут гостя, і мені незручно приходити до людини вночі й жалітися на головний біль. Я ж не маленька дитина, щоб так робити. Та й ти не моя мама.

— До чого тут мама взагалі? Я думав, ти, як психотерапевт, розумієш, що деколи потрібно вміти попросити про допомогу.

На його слова я лише закотила очі.

— Добре, я зрозумів, тебе не переконаєш. Ходімо, нам пора вже їхати.

Після цієї фрази мафіозі встав та попрямував на другий поверх. Я зробила те саме.

Вже чекаючи на нього біля дверей, я прокручувала його слова у голові. Мене зачепили його слова про те, що я не вмію просити про допомогу. У них була доля правди, адже зверталася за допомогою я дуже рідко. Та й якось навіть не подумала, що можна прийти до нього.

Зрештою, я не почуваю себе тут як вдома. Все тут для мене чуже: кімнати, люди, предмети. Усе це було нове та незвідане.

Нарешті у коридорі з’явився Натаніель.

— Усе взяла?

— Так.

— То можемо їхати.

Дорога до міста займала трохи часу, тож у моїй голові одразу народилося питання:

— О котрій годині потрібно вставати, щоб приїхати на роботу?

— Натаніелю, у мене до тебе є одне запитання.

— Так, слухаю.

— Скажи мені, будь ласка, як я буду добиратися з маєтку до моєї роботи кожного дня?

Очі мафіозі округлилися.

— Це дуже добре, що ти його задала. Я можу виділити тобі машину, але це не вирішить проблеми. Отакої, я про це не подумав.

— Можливо, мені краще залишитися жити у себе?

— Хочу нагадати тобі, що Ерік Гемінсто все ще живий і навряд чи він дасть тобі спокій.

— Ти можеш виділити мені декілька охоронців.

— Розумієш, у чому справа: маєток знаходиться на приватній території, котра охороняється великою кількістю людей. Отож, якби охоронців було достатньо, я б погодився на пропозицію Анабель, але тут трошки інша ситуація. Ми маємо справу не з простим бандюганом, а з мафією. Вони набагато хитріші засранці.

— То що мені робити?

— А якщо перенести приміщення клініки трохи ближче до маєтку?

— А може, почати людей приймати вже в самому маєтку?

— Гаразд, я бачу, тобі такий план не до вподоби.

— А як тобі така ідея: ти можеш жити з Андреасом, а я з Анабель?

— Здається, ти не розумієш, з ким ми маємо справу.

— Добре, то що ти пропонуєш? — вже більш знервовано запитала я.

— Візьми лікарняне.

— Та ти знущаєшся з мене. Ми ж не знаємо, скільки часу займе ця вся справа з Гемінсто. Та який лікар дасть мені лікарняне на неокреслений термін?

— Я все вирішу, — спокійним, але невдоволеним тоном сказав Натаніель.

— Роби як знаєш.

— От і зроблю, — розгортаючи документи, промовив він.

Решту дороги ми провели у тиші. Бажання розмовляти з ним у мене не було. Ця вся ситуація з кланом Гемінсто мене вкрай нервувала. Через якихось ідіотів мені потрібно було відмовитися від роботи.

Раптом авто зупинилося у невідомому місці.

— Де ми? — з легкою пересторогою у голосі поцікавилася я.