Непросте життя у кримінальному світі

Від імені Наталі:

Повернувшись до будинку, ми увійшли до вітальні, де на нас уже чекала запашна вечеря.

Стіл був сервірований просто чудово: свічки, серветки, складені у формі лотоса, і ваза з величезним букетом червоних троянд.

— Оце так королівський прийом, — подумала я.

Натаніель, як справжній джентльмен, відсунув для мене стілець, і вечеря почалася.

Страв було багато, і всі вони виглядали дуже привабливо для голодного ока, тож хотілося спробувати кожну. Трохи перекусивши, ми віддалися різним цікавим розмовам, які не мали якоїсь окресленої теми.

— Можна тебе дещо запитати? — промовила я.

— Питай.

— Хто такий Ерік Гемінсто?

— Він — керівник мафії Манчестера. Йому, так само як і його покійному брату, хочеться заволодіти цілим Лондоном. Та він ніяк не може зрозуміти, що навіть нашій сім’ї доводиться ділити територію з іншими злочинними угрупуваннями.

— А я йому потрібна лише для шантажу?

— Саме так. Та не переживай, я зроблю все, щоб захистити тебе, навіть якщо потрібно буде воювати зі всім білим світом.

— Це, звісно, звучить дуже романтично, але краще оминути цю війну.

— Твоя правда. Краще, щоб вона не відбулася, адже в неї буде втягнута майже вся Англія.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо в кримінальному світі починається боротьба за владу, то вона зачіпає кожного. Будуть ті, хто добровільно вступить у цю бійню, щоб нажитися, але є й ті, хто буде втягнутий туди не по власній волі. Найгірше, що більшість гратиме брудно та спробує посягнути на найцінніше — сім’ю.

— А в мафії є взагалі хоча б якісь закони?

— Звісно, що є, та, незважаючи на це, багато хто їх ігнорує.

— А є якесь право, котре працює завжди?

— Так. Якщо мій підлеглий мене зрадить, то я можу його вбити, і мене ніхто за це не осудить. У нормальному світі мені загрожувала б тюрма, але в кримінальному світі ціна людського життя дорівнює кількості корисних справ, які вона зробила.

— Тобто, якщо Андреас тебе зрадить, ти його вб’єш?

— На жаль, так. Але мій помічник надто любить своє життя, щоб жертвувати ним заради таких дурниць.

— Виходить, ти знаєш його дуже добре, якщо можеш так стверджувати.

— Звісно. Андреас виріс зі мною. Тому я з легкістю можу сказати, що його не цікавить нічого, окрім своєї персони. Так, він вірний та допоможе, якщо попросять, але кавальєре вб’є людину, не задумуючись, якщо побачить у ній загрозу. Цей чоловічок не знає, що таке кохати і бути коханим, тому йому здебільшого байдуже на почуття інших. Та це й на краще, адже милосердя в світі мафії обходиться дуже дорого.

— Тоді як ти зміг зберегти в собі вміння кохати?

— У мене є сім’я. Саме вона навчила мене кохати та бути коханим. Звісно, так щастить не всім. До прикладу, Гемінсто не зміг дати своїм дітям любові. Можливо, тому, що сам не вмів кохати.

Після вечері Натаніель провів мене до кімнати, де я залишилася сам на сам зі своїми думками.

Я дійсно не пам’ятаю його і погоджуюся з тим, що їхати з ним було суцільним божевіллям. Але в моїй душі є незрозумілі для мене почуття до нього. Він мені знайомий, та я не можу пригадати наше спільне минуле. Навіть кімната, у якій, за словами Натаніеля, я вже була, мені не знайома — і це засмучує мене. Я не розумію, як могла забути настільки важливу людину у своєму житті. Навіть Анабель під час розмови в неї вдома підкреслила, що була здивована фактом того, що я не згадала про Натаніеля жодного разу.

Провівши рукою по дерев’яному столу, я поглянула у дзеркало, і раптом мою голову пронизав різкий біль. Присівши на коліна від неочікуваності, я сціпила зуби.

Раптом біль вщух. Набравши в легені повітря, я сіла на підлогу.

— Потрібно буде звернутися до лікаря, — подумала я.

Від імені Андреаса:

Вийшовши з душу, я прийнявся обробляти рану, котру отримав у будинку пані Наталі. На щастя, куля тільки зачепила руку, тому до лікарні їхати не потрібно було.

— Оце так день видався, — промовив я уголос.

Думки про Еріка Гемінсто ніяк не давали мені спокою, адже я розумів, що рано чи пізно мене захочуть прибрати. Помирати, звісно, не хотілося, адже мені тільки двадцять три роки. Та, на жаль, у світі мафії немає такого поняття, як «замолодий, щоб помирати».

На хвилинку я задумався, чи є взагалі хтось, хто би тужив за мною після смерті. Натаніель Фантомах — навряд чи, у нього свої клопоти. Кетрін Фантомах — дуже малоймовірно, я не був із нею близький.

— Жах, у мене навіть не буде кому квітів на могилку принести, — промайнуло в голові.

Думка про те, що про мене забудуть, жахала більше, ніж сама смерть. Виявилося, що для людини дуже важливо, щоб про неї пам’ятали після смерті.

Пізніше я замислився, чи є в цьому світі хтось, кого я по-справжньому кохаю. Та, на жаль, такої людини не знайшлося. Раптом мене охопило почуття невідомого смутку. Він наче зжирав мене зсередини.

— Дожилися… Ну, а чого я очікував? Я ж сирота. Від мене навіть власні батьки відмовилися.

Від пригнічуючих думок мене відволік дзвінок телефону.

— Б’юся об заклад — це пан Натаніель. О, яка несподіванка, я вгадав. — Слухаю вас, босе. Зараз буду.

Після кількох хвилин обурення мені все-таки довелося встати з ліжка й переодягнутися.

— Колись настане день, і я втечу від нього до Куби. Буду там під пальмами коктейлі пити.

Захопивши з собою ключі, я вийшов із будинку та сів у авто. Дорога до маєтку займала багато часу, тож довелося пришвидшитися.

Якийсь час я їхав спокійно, але через десять хвилин машина сірого кольору так і норовила мене підрізати.

— Та щоб вас усіх! Цікаво, кому там не йметься?

Додавши трохи газу, я хотів відірватися від них, але не вийшло.

— Ну що ж, тоді план «Б».

Різко повернувши вліво, я міг спровокувати аварію, але досвід водіння дозволяв мені спокійно брати участь у «Формулі-1». Чого не скажеш про переслідувачів. Вони хотіли повторити мій маневр, але водій не впорався з керуванням і з розгону врізався в якусь автівку. Поглянувши у дзеркало бічного виду, я побачив, як бідолахи похапцем вибігали з автомобіля. Ця картина викликала в мене сміх.