Кохання, яке не можна забути

Від імені Наталі:

Після розмови у квартирі моєї подруги я та Натаніель вирушили до його маєтку. Він пообіцяв, що потрібні мені речі я зможу забрати завтра. Я не стала з ним сперечатися з цього приводу, адже не можна було виключати ймовірність, що там зараз на нас не чекають “гості”.

Під час дороги додому Натаніель багато разів зиркав на мене. Щоразу, коли він скеровував свій погляд на мене, то посміхався. Я старалася не звертати на це уваги, хоча сама ледве стримувала себе, щоб не дивитися на нього щоразу.

Незважаючи на те, що мої спогади про нього стерлися, я все одно почувалася комфортно біля нього. Він був спокійним, поводився стримано та елегантно, а це не могло не привертати моєї уваги.

Врешті-решт, коли він знову крадькома заглядав на мене, я не витримала та сказала:

— Чому ти так на мене дивишся?

— А мені заборонено на тебе дивитися?

І знову ця його котяча посмішка — така яскрава та грайлива. На неї можна було дивитися вічно.

— То можна мені на тебе дивитися чи ні?

— Якщо навіть я скажу “ні”, ти все одно продовжиш це робити.

— Ну що ж, така моя натура, — з легкою насмішкою промовив він. — Ти навіть не уявляєш, як я за тобою скучив.

Натаніель сказав цю фразу пошепки, але я все одно змогла її почути.

— У мене закрадаються думки, що ти спеціально домовився з цим Гемінсто.

— Це була б непогана ідея.

— Можна в тебе щось запитати?

— Звісно. Для тебе — що завгодно.

— Ти дійсно не планував нагадувати про себе?

Після мого запитання обличчя Натаніеля спохмурніло. Він опустив очі вниз та на мить замовк.

— Я буду з тобою відвертий: я дійсно планував зникнути з твого життя. Не тому, що я так хотів, а через обставини. Зрозумій, ти дуже важлива для мене, а моє зникнення мало вберегти тебе від кримінального світу. Та сталося не як гадалося. Сподіваюся, ти не ображаєшся на мене.

З цими словами він подивився на мене найщирішими очима у цілому світі.

Я дійсно була трохи ображена на нього, але водночас розуміла, чому він так вчинив.

— Не можу сказати, що я на тебе дуже сильно ображена. Лише трохи засмучена, адже якщо ми дійсно так сильно любили одне одного, то шкода, що так вийшло.

У цю мить Натаніель стиснув губи. Було видно, що мої слова зачепили його душу.

— То якщо доля нас звела вдруге, можливо, нам судилося бути разом? — промовив хлопець.

— Усе можливо, — не витримавши, розсміялася я. — Тоді розкажи мені трохи більше про наші спільні моменти.

— Залюбки, — промуркотів він.

Майже всю дорогу до маєтку він розповідав мені з величезним захопленням про наше минуле.

Приїхавши додому, Натаніель відчинив двері авто, і ми разом зайшли всередину.

— Добрий вечір, пане Натаніелю, — промовив старший чоловік із вусами.

Він здався мені дуже знайомим.

— О, пані Наталі, ви знову до нас завітали. Дуже радий вас бачити.

Зрозумівши, що я його не впізнала, вусань сказав:

— Вибачте мені мою безтактність. Я — Даніель, дворецький цього маєтку.

Почервонівши від незручності, я потисла руку цьому чоловікові й промовила:

— Дуже приємно з вами знову познайомитися.

— Мені також. Ви, напевно, голодні, я поінформую кухаря, аби той приготував вечерю.

— Було б чудово, — промовив Натаніель.

Після цього вусань посміхнувся та швидким кроком покинув нас.

— Впізнаєш це місце? — запитав мафіозі.

— Виглядає знайомим, але не можу пригадати.

— Ну що ж, тоді доведеться тобі показати все знову.

Обдарувавши мене своєю незрівнянною посмішкою, Натаніель узявся до діла. Він старався розповісти кожну деталь, показати кожен куточок, щоб я могла згадати бодай малесенький фрагмент нашого минулого. Та все було намарне — я не могла згадати нічогісенько. Дивно: наче таке велике кохання, а я забула взагалі все.

— Я нічого не можу пригадати.

— Тоді нам доведеться створити нові спогади.

— Знаєш, твоєму оптимізму можна тільки позаздрити.

— Цього мене навчив Андреас.

— Це той хлопчина, який був сьогодні з тобою?

— Так.

— Щиро кажучи, він не виглядає на дуже оптимістичну людину.

— Можливо, але це тільки через його нелегку долю. Тому, навіть незважаючи на всі життєві негаразди, він усе одно не втрачає віри в краще. Добре, досить про нього. Краще ходімо, я покажу тобі зимовий сад. Це неймовірне місце, тобі точно сподобається.

Натаніель мав рацію — це дійсно неперевершена локація. Незрівнянної краси водограй, запашні квіти різних кольорів — усе це було зібране в одному місці, що створювало казкову атмосферу.

— Подобається?

— Ти ще питаєш? Звісно.

— Не хочеш зробити невеличкий експеримент? Минулого разу ти обрала один вид квітів, який тобі найбільше сподобався. Тож спробуй зробити свій вибір ще раз.

— Ти мене заінтригував.

Пройшовши кілька метрів, я помітила пухнасті троянди персикового кольору.

— Ось ці мені до вподоби.

На мої слова Натаніель відреагував сміхом.

— Щось не так?

— Знаєш, можливо, ти й втратила пам’ять, але твій смак не змінився. Ти знову обрала ті самі квіти, що й минулого разу.

— Та невже? — з легкою підозрою промовила я.

— Я б не посмів тебе обманювати.