Недосяжне щастя

Від імені Натаніеля:

Очікування на вердикт лікаря було нестерпним. Складалося враження, що я очікую не закінчення операції, а власну смерть. Думка про те, що я втратив Наталі, не давала мені спокою. Вона породжувала страх, який невпинно роздирав мою душу.

Здавалося, людина, в якої руки по лікоть у крові, мала б спокійно ставитися до втрати людей навколо, але, на жаль, це не правда. Колись я був переконаний, що вже не існує такої людини, чия смерть могла б принести мені стільки болю. Щоденні тренування, гори трупів, які я бачив із дитинства, та запах пороху, котрий переслідує мене всюди, мали б мене загартувати. Та, на жаль, я помилявся.

Я не шкодую, що приніс тоді у маєток Наталі, але я ненавиджу себе за те, що через мої примхи вона постраждала. Не можна виключати того, що сьогоднішня аварія — справа рук моїх ворогів. Скоріше за все, так воно і є.

— Я приречений на самотність, — промайнуло в мене в голові.

Оговтавшись від власних думок, я зауважив, що Кетрін та Френк вже повернулися.

Вони сиділи навпроти мене та про щось розмовляли. Я не знайшов тільки Андреаса та Анабель.

— Напевно, кавальєре зараз заспокоює подругу Наталі, — подумав я.

Через кілька хвилин ця парочка з’явилася.

Обличчя Анабель було все червоне від сліз. Воно й не дивно: якби я не втратив чутливості, то розревівся би, як немовля. Але, на жаль, позиція керівника мафії перетворила мене на нелюда.

Єдине, що не зміг у мені вбити кримінальний світ — це почуття сорому.

Я не зміг подивитися у вічі ані Анабель, ані Френку. Мені було соромно за те, що я не зміг захистити свою кохану.

Мої душевні муки перервав вихід хірурга з операційної.

Пулею підлетівши до нього, ми накинулися з запитаннями.

— Благаю, скажіть, що Наталі жива, — всхлипуючи, промовила Анабель.

П’ять пар очей вчепилися у бідолашного лікаря.

— Життю пані Наталі нічого не загрожує, — повідомив він.

— Господи, дякую тобі, — прошепотів Френк.

Радість наша тривала недовго, адже наступні слова лікаря були для нас шокуючими:

— Є одне "але". Пані Наталі, скоріше за все, частково втратила пам’ять. Тому в мене є до вас одне застереження. Якщо вона не буде пам’ятати всього, то не змушуйте її це одразу згадати. Це може викликати в неї сильні головні болі та додатковий стрес. Дайте їй трохи часу — вона згадає все сама. Звісно, ви можете їй у цьому допомагати, але не робіть це проти її волі.

— Так, звісно, — промовила Анабель.

— А коли її можна буде побачити? — запитав Френк.

— За двадцять хвилин ви зможете її побачити в палаті, але вона ще буде під наркозом, — повідомив лікар.

— Дякуємо вам, — промовила Кетрін.

Хірург лише стомлено посміхнувся та поспішив залишити зал очікування.

Як і сказав лікар, через двадцять хвилин ми змогли побачити Наталі.

Кетрін та Андреас не зайшли до палати, адже там було замало місця. Вони вирішили поступитися своїм друзям, котрі так сильно переживали за Наталі.

Обличчя Наталі було спокійним і блідим. Червоні вуста перед аварією змінили свій колір на блідорожевий.

Споглядаючи на неї, мені так хотілося її обійняти, але після слів лікаря я прийняв остаточне рішення: Наталі більше ніколи мене не побачить, я просто зникну з її життя.

Якщо станеться так, що вона не пам’ятатиме мене, я не буду нагадувати про себе. Вона продовжить своє життя без мене, наче мене й не існувало.

Тим часом друзі Наталі обступили її ліжко. Вони раз у раз тримали її за руку, гладили по голові.

Я ж стояв у дверях, не наважуючись підійти до неї.

У цю мить мені було так боляче. Надія на кохання згасла — і вже не запалиться ніколи.

Згадавши про мою присутність, Анабель повернула голову в мій бік. Вона встала з місця та підійшла до мене зі словами:

— Нам потрібно поговорити.

Вийшовши у коридор, подруга Наталі промовила:

— Думаю, ти сам розумієш, що сьогоднішня аварія — не збіг обставин.

У відповідь я лише покивав головою.

— Як ти плануєш захищати Наталі?

— Я планую зникнути з її життя раз і назавжди. Але перед цим у мене є два прохання.

— Які?

— Перше: дозвольте мені попрощатися з нею. І друге: пообіцяй мені, що якщо з нею щось станеться, ти обов’язково повідомиш мене про це.

— Добре, — зітхнувши, промовила дівчина.

Увійшовши в палату, Анабель попросила Френка вийти, аби я міг трохи побути з Наталі на самоті.

Спочатку він опирався, але, почувши, що після цього я залишу її назавжди, хлопець погодився.

Тепер у палаті був тільки я та моє кохання.

Підійшовши до її ліжка, я присів на коліна та поклав її руку у свою. Притиснувши її до лоба, я прошепотів:

— Пробач мене за все, що я змусив тебе пережити. Пробач мене за кожне моє погане слово, яке я колись сказав, за той біль, що я тобі причинив. Пробач мене за все. Сподіваюся, ти не будеш тримати на мене зла і відпустиш усі образи.

Поцілувавши її долоню, я стиснув її міцно-міцно, адже розумів, що бачу її востаннє.

У цей момент у грудях нестерпно кололо. Я не хотів її залишати.

— Ну чому цей світ такий несправедливий? Я б віддав усі гроші світу, аби тільки бути з нею, — прошепотів я.

Врешті, зібравшись із силами, я відпустив її руку та, поцілувавши в голову на прощання, вийшов із палати.

Я не промовив ні слова й мовчки пішов у бік виходу.

Зараз усередині мене вирував гнів. Я був злий на себе, на долю та на весь білий світ.

Крісло керівника мафії, яке для когось здається нездійсненною мрією, стало для мене прокляттям. Воно відібрало в мене головне — можливість бути щасливим.