Заборонене кохання

Від імені Наталі:

Слова Натаніеля ніяк не могли дати мені спокою, супроводжуючи мене на усіх сеансах з пацієнтами.

— Ну чому він щось скаже, не обдумавши, а я маю цим перейматися, — промайнуло у мене в голові.

Останньою надією на очищення думок була вечірка на честь повернення Френка з лікарні.

Повернувшись додому з клініки та розклавши їжу по тарілках, я стала чекати на приїзд гостей.

Врешті пролунав довгоочікуваний дзвінок у двері.

— Вже йду, — радісно підхопившись з крісла, промовила я.

— А ось і ми, — яскраво посміхнувшись, прощебетала Анабель.

Як тільки гості увійшли до квартири, моя подруга поспішила закрити Френку очі.

— Тільки не підглядай.

Провівши Френка до вітальні, ми хором закричали:

— СЮРПРИЗ!

— Вау, — промовив рудоволосий.

Реакція хлопця була безцінна. Він, мов дитя, почав розглядатися по кімнаті, досліджуючи кожну деталь. Поглянувши одна на одну, ми з Анабель зрозуміли, що наші зусилля були не даремними.

— Це так круто, дякую вам велике, — промовив хлопець, після чого міцно нас обійняв.

— Ти ще не бачив, що у нас на десерт, — сказала я.

— О, ти мене заінтригувала. Що це?

Діставши з холодильника гарно запаковану коробку, я простягнула її Френку. Обережно взявши її до рук, хлопець почав розпаковувати.

— Це ж мій улюблений медовик, — промуркотів він.

— Так, це саме він, — самовдоволено зауважила я.

— Добре, годі вам вже милуватися, ходімо їсти, — промовила Анабель.

— Як там кажуть: «Ти не ти, коли голодний», — пожартував Френк.

— Так, я не я, коли голодна, тому сідаймо їсти.

Сидячи за столом, ми згадували різні історії з дитинства: про те, як Френк заліз на дерево і не міг злізти, або як я захотіла самостійно обрізати собі чубчик. Ми говорили про все на світі — сміючись та іноді навіть сварячись, але це все одно не псувало атмосфери. У цей момент я подумала: а що б сталося, якби Френк помер від кулі Олівера?

Від уявленої картини в голові по тілу пробігли мурашки.

— Наталі, ти взагалі нас слухаєш? — обурився Френк.

— Та вона, напевно, й досі не може оговтатися від вчорашнього, — з насмішкою промовила Анабель.

— А що я щось пропустив? — зауважив рудоволосий.

— Давай краще запитаємо у Наталі.

З цими словами дві пари очей, сповнених цікавістю, почали мене сканувати.

— Ви ж не залишите мене в спокої, так?

— Маєш рацію, тому кажи, — промовила подруга.

Зітхнувши, я почала розповідати про вчорашню пригоду.

— Я не можу! — задихаючись від сміху, промовила Анабель. — Ти змусила залізти під ліжко самого боса мафії!

— Під ліжко — це ще дурниці, бідолаха мусив лізти по пожежній драбині, — потерши перенісся, зауважила я.

— Так йому і треба! Нема чого лазити у чужі квартири, — пробурмотів Френк. — А як він дізнався, де ти живеш?

— Він же мафіозі, та й зрештою я сама сказала йому назву вулиці, коли він відвозив мене додому.

— Як ти умудрилася зв’язатися з цим бандюгою? Не розумію.

— Сказав той, хто врятував його сестричку, — уїдливо зауважила Анабель.

— Звідки мені було знати, що вона сестра Натаніеля?

— Не дивлячись на те, що вона сестра мафіозі, оченята на її вигляд у тебе заблистіли, — підкреслила я.

На мої слова Френк лише закотив очі.

— Наталі, ти нам так і не сказала, чи погодилася йти з Натаніелем у ресторан, — зауважила Анабель.

— Скажімо так: мені довелося погодитися.

— Ти божевільна! — вигукнув Френк. — Як можна було на таке погодитися?!

— Кохання змушує людей робити різні дурниці, — сказала Анабель.

— Я не закохана у нього, — буркнула я.

— Ну й кого ти обманюєш, — промовила подруга. — У тебе на обличчі написано, що він тобі подобається.

— Це просто жах, — не стримуючи свого здивування, сказав рудоволосий. — Наталі, скажи, від того удару по голові у тебе мізки перевернулися догори дриґом?

— Я чудово розумію, що він небезпечний. Але сам подумай: якби я не погодилася, він би залишив мене в спокої?

— Думаю, що ні, — промовив Френк.

— Тому я піду з ним завтра на вечерю і поговорю. І будь ласка, давайте не будемо більше його згадувати, добре?

— Гаразд, як скажеш, — погодився рудоволосий.

Після розмови ми ще трохи посиділи, і Френк з Анабель відправилися додому.

— Ти впевнена, що хочеш прибирати це свинство сама? — запитала Анабель.

— Усе гаразд, ідіть додому, я все зроблю сама.

Врешті відправивши їх, я взялася за прибирання.

Перемивши гору посуду, я пішла готуватися до сну. Думки про завтрашню вечерю не давали мені спокою. Серце шепотіло про кохання, а розум, у свою чергу, грізно промовляв, що потрібно залишити Натаніеля та жити далі.

— Як я не хочу від нього відмовлятися, — розчаровано простогнала я.

Уночі мені так і не вдалося нормально поспати, тому зранку я прокинулася трохи із запізненням.

Доїхавши до клініки, я привіталася з Анабель, і ми пішли пити каву.

— Все ще турбують думки про Натаніеля? — запитала подруга.

— В яблучко.

— Можливо, краще туди не йти?

— І як ти собі це уявляєш? — трохи знервовано запитала я.

— Ти права, це не має ніякого сенсу. Тоді варіант один — прийти та дати йому ясно зрозуміти, що не хочеш більше його бачити.

— Проблема у тому, що в мене язик не повернеться таке сказати.

— Наталі, — взявши мене за руку, продовжила Анабель. — Ми знайомі вже багато років, і я чудово знаю, яка ти вперта. Але я тебе благаю: подумай добре, перед тим як з ним поговорити.

— Що ти маєш на увазі?

— Подумай про те, чи ти не задихнешся в його світі. Він — бос мафії і, щоб вижити, має контролювати все навколо. І тут не йдеться тільки про гроші, договори чи зброю, але й про людей. Тому питання полягає в тому, чи ти зможеш існувати під пильним наглядом іншої особи.