Не такий уже й непроханий гість

Від імені Наталі:

Після того, як Натаніель і його близькі пішли, ми з Анабель теж вирішили вирушити додому.

Завтра мали виписати Френка, тому ми запланували зробити для нього вечірку-сюрприз. План був такий: купити кульки, гірлянду з написом “З поверненням”, їжу та напої. Усе це ми хотіли придбати у найближчому торговельному центрі.

— Як думаєш, які кульки краще пасуватимуть до червоної гірлянди: золотисті чи срібні? — запитала Анабель.

— Срібні. А що ми купимо до столу?

— Думаю, щось легке у приготуванні, адже в нас не буде багато часу.

— Якісь канапки та салат?

— Так, можна ще купити солоденьке.

— О, я знаю, що це буде.

— Медовик, — в один голос промовили ми.

— Головне взяти той самий із кафе біля тебе, інші надто солодкі, — сказала Анабель.

— Так, тільки потрібно встигнути купити його ще сьогодні.

— А чому не завтра?

— Завтра в мене багато пацієнтів, і я просто фізично не встигну його купити. Хіба що ти це зробиш.

— Проблема в тому, що в мене теж заплановано багато сеансів, а ще я маю встигнути забрати Френка з лікарні.

— Чорт, тоді нам потрібно поспішити, щоб я встигла купити його.

— А як тобі така ідея: зараз ми заплатимо за декорації, і ти з ними поїдеш до кафе, а за цей час я куплю їжу та напої й привезу їх сьогодні до тебе додому.

— Супер, так і зробимо.

Оплативши покупку, я попрощалася з подругою та вирушила до автобусної зупинки.

Попри те, що на календарі був ще серпень, на вулиці панувала атмосфера осені. Повітря вже не було таким теплим, а сонце ховалося за горизонт швидше.

— Шкода, що літо так швидко пролетіло, — зітхнувши подумала я та заскочила до автобуса.

Приїхала я досить швидко, але все одно довелося бігти з пакунками в руках, адже кафе зачинялося за сорок хвилин.

— Сподіваюся, вони продадуть мені цей медовик.

Нарешті діставшись до кафе, я хутко забігла всередину.

— Добрий вечір. Знаю, що ви за тридцять хвилин зачиняєтеся, але чи не могли б ви продати мені шматочок медовика?

— Звісно, люба, — посміхнувшись, промовила старша пані. — Ось, тримай.

— Дуже вам дякую.

Заплативши за солодощі, я пошкандибала додому.

— Боже, я тебе благаю, нехай ліфт буде відремонтованим.

На жаль, мої молитви не були почуті, і я була змушена підніматися на шостий поверх сходами.

— Як тільки зайду додому, одразу напишу скаргу, — гнівно сапнула я.

Діставшись до дверей квартири, я вставила ключі у замок.

— Якого чорта ці двері знову відчинені!? Складається враження, що до моєї квартири всі люди у світі мають ключі. Ще кажуть, що дім — це фортеця, а в мене виходить прохідний двір. Хто хоче — заходить, хто хоче — виходить.

Не витримавши, я відчинила двері.

— Якщо я зараз дізнаюся, що тут хтось є, то власними руками його придушу! — грізно крикнула я.

У квартирі все ще панувала мертва тиша.

— А ну виходь, свиня немита, зараз я з тобою розберуся!

Після моєї гучної фрази пролунав голосний чоловічий сміх.

Кинувши пакунки на підлогу та схопивши лопатку для взуття, та мов бестія влетіла до вітальні.

За секунду моє обличчя, сповнене люті, змінилося на приголомшене. У м’якому кріслі сидів Натаніель.

Мафіозі ніяк не міг стримати свого реготу. Врешті, заспокоївшись, він витер сльози з обличчя та промовив:

— Знаєш, мене називали по-різному — поганець, убивця, дурень, покидьок. Але ти перевершила всіх.

Важко зітхнувши, я промовила:

— Скажи мені, як ти сюди потрапив?

— А тебе не цікавить, як я взагалі дізнався, де ти живеш?

— Про це я вже навіть не питаю. Ти хоча б замок не зламав, коли пробирався у мою оселю?

— Ні.

— Ну, хоч за це спасибі. А чого ти, власне, сюди прийшов? Не пригадую, щоб я тебе запрошувала.

— Скучив за своїм улюбленим психотерапевтом, — посміхнувшись, мов котик, промовив він.

— Знаєш, мені не дуже до вподоби, що ти прийшов сюди без попередження.

— Якби я тебе запитав, ти б мені відмовила.

Похитавши головою, я пішла в коридор, а вслід за мною, мов хвостик, причимчикував Натаніель.

Вирішивши, що потрібно якось покарати цього нахабу, в моїй голові визрів геніальний план.

— Ось, тримай, — простягнула я пакунки.

Мафіозі чемно взяв з моїх рук пакети.

— Іди віднеси їх у вітальню.

Піднявши одну брову, він подивився на мене здивованим поглядом, але заперечувати не став.

Поставивши тортик у холодильник, я повернулася у вітальню.

— Дивись, мій любий друже, за те, що ти нахабно вдерся до мого дому, ти будеш допомагати мені прикрашати кімнату.

— Хочу нагадати тобі, що я безжальний керівник мафії.

— Мене це не цікавить. Хочеш сидіти тут — допомагай. Або я дзвоню в поліцію.

— Ти мене поліцією лякаєш, — з насмішкою промовив він.

— А чим і ще мені тебе лякати? Сама я тобі нічого зробити не можу.

— Хіба що прийде твоя подруга — от тоді мені точно гаплик.

— Вона, до речі, зараз має приїхати. І повір мені, вона в поліцію подзвонить.

— Вірю тобі на слово. Вона дійсно страшна людина.

— І з чого ти це взяв?

— Вона довела мого кальєре до сказу. А він, між іншим, дуже спокійна особа.

Тут я вже не витримала й розсміялася. На хвилину в кімнаті запанувала тиша. Глянувши на мафіозі, я побачила той самий погляд, яким він на мене дивився в день, коли нас переслідували. Не знаю чому, але саме він змушує моє серце пропускати удари. Це так несправедливо.

Від імені Натаніеля:

— Яка ж її посмішка гарна, — промайнуло у мене в голові.

На мить я втратив свою спостережливість і дозволив відкрито споглядати на її обличчя. Її карі очі, що світяться наче зорі, довге хвилясте волосся кольору шоколаду та червоні, мов троянди, вуста — усе це було для мене уособленням ідеальної краси. Раптом у мене виникло нестримне бажання міцно її притиснути до грудей і ніколи не відпускати.