Небезпека за рогом

Від імені Френка:

Від моменту, як Наталі й Анабель вийшли з кафе, минуло вже тридцять хвилин. Я місця собі не знаходив. Тривожні думки так і намагалися взяти гору над здоровим глуздом.

— А якщо з ними щось сталося і вони потребують моєї допомоги? — уже гризучи нігті, думав я.

Я хотів встати та піти їх шукати, але тут дівчата увійшли до кафе.

— Господи, нарешті ви прийшли. Я вже почав думати, що вас викрали.

— Ну, як бачиш, ми цілі й здорові, — промовила Наталі. — Я піду заплачу рахунок, а ви почекайте тут.

— О ні, в моїй присутності леді не буде платити в кафе, — обурився я.

— Спокійно, ми всі знаємо, що ти джентльмен, але сьогодні я заплачу. Це, так би мовити, компенсація за те, що змусила вас хвилюватися.

— Навіть якщо я буду наполягати, ти все одно зробиш те, що хочеш.

— Так, я така, — з широкою посмішкою промовила дівчина й пішла оплачувати рахунок.

— Яка ж вона вперта.

— Скажімо так, у цьому весь її шарм, — з легкою насмішкою промовила Анабель.

— Твоя правда.

— Про що ви тут шепочетеся? — вже повернувшись назад, запитала Наталі.

— Про тебе, моя люба, — промовив я.

На мої слова дівчина лише висунула язик і покривлялася.

— Добре, ходімо вже.

— Бачили б клієнти, що їхня поважна пані психотерапевт показує людям язика, — промовила Анабель.

— Ой-ой, так я себе веду тільки з вами.

— Ми це дуже цінуємо.

— Ти що, знущаєшся з мене? — вщипнула Наталі Анабель.

— Я?! Та ніколи в житті.

— Боже, ви як малі діти, — зітхнув я.

— А ти ведеш себе як стриманий… дідусь, — сказала Наталі.

У цей момент Анабель узяла мене під руку.

— Дозвольте вас, дідусю, підтримати, — промовила вона.

Наталі повторила жест за подругою, і так ми, взявшись під руки, пішли додому.

Вже в квартирі ми почали розпаковувати смаколики, які купили в магазині неподалік.

Фільм до смачненького вибрала Анабель. Це була якась комедія. Людоньки, яка ж вона була нудна. На щастя, Наталі почала коментувати дії персонажів, і ми всі дружно почали вмирати зі сміху.

— Боже, бідний актор. Вони ж зробили йому зачіску, як у курки, — прокоментувала Наталі.

— Я б навіть сказав, як у мокрої курки.

Тут Анабель не витримала і розреготалася у весь голос.

— Анабель Абрамс, тримайте себе в руках, — сказала Наталі. — Ні, та ви подивіться на неї — щоб так відкрито сміятися з бідолашної людини. Сором який!

— Я дуже перепрошую, — витираючи сльози, промовила Анабель. — Більше так не буду.

Так ми просиділи аж до вечора.

— Ну що ж, мої хороші, була рада провести з вами час, — сказала Наталі й по черзі нас обійняла.

— Нам теж, — обіймаючи у відповідь, промовила Анабель.

Вийшовши з будівлі, я запитав у Бель:

— Як будеш вертатися додому?

— Напевно, поїду автобусом. А ти?

— А котрим автобусом поїдеш?

— Вісімдесят восьмим.

— Супер, тоді поїдемо разом.

— Він же не їде до твого дому.

— Я проведу тебе додому, а потім піду до себе.

— Не мели дурниць, уже пізно.

— Так, ти права. Саме тому я не хочу, щоб ти йшла сама.

— Послухай, я розумію, що ти хвилюєшся за мене після історії в кафе, але повір — я у стані сама себе захистити.

— Я тобі вірю, але мені буде спокійніше, якщо я тебе проведу.

Зітхнувши, Анабель усе ж таки погодилася. Щасливо провівши її додому, ми попрощалися, і я пішов до себе.

Я старався йти освітленими вулицями та повз бари, щоб цей Олівер не зміг мені нічого зробити.

Але як ж я помилявся.

Врешті, звернувши на вулицю, де був розташований мій дім, я почув відчайдушний жіночий крик:

— Допоможіть! Рятуйте! Хто-небудь!

Не думаючи, одразу побіг на джерело голосу. І там я побачив його — Олівера.

Бідолашна дівчина, яку цей покидьок притиснув до стіни, використала момент і смачно врізала йому між ноги. Скрутившись від болю, Марло випустив дівчину. Та щосили побігла. Трохи отямившись, він хотів кинутися за нею, але я перегородив йому шлях.

— Ти хто такий? А ну звали звідси.

Відчувши їдкий запах алкоголю, я зрозумів, що він мене не пам’ятає. Згадавши про те, що розповіла Анабель, я не витримав і смачно йому врізав.

— Це тобі за Анабель і за всі її страждання.

— Яка Анабель? А… вже згадав, — підводячись із землі, промовив той. — Ти той хлопчина з відділку.

Один звук його бридкого голосу розпалював у мені гнів ще дужче. Я навіть хотів його знову вдарити, але він направив дуло пістолета на мене.

— Думаєш, що голими руками вб’єш мене? Не сміши.

— Який же ти все-таки виродок.

— Ну і що з того? Ти нічого мені не можеш зробити. А я можу — і зроблю це прямо зараз.

Після його слів одразу пролунав постріл. Не втримавши рівноваги, я впав на землю. Нестерпний біль пройшов через усе моє тіло, наче мене вдарили струмом.

— Знаєш, та дурепа, якій ти допоміг, не прийде тебе рятувати. А після твоєї смерті всі будуть знати тебе не як героя, а як насильника. І повір мені, я про це подбаю.

У цей момент я відчув себе таким жалюгідним, а нудота й запах крові тільки посилювали це відчуття.

— Ну що ж, які будуть твої останні…

Договорити йому не дала та сама дівчина — вона вдарила його чимось по голові так, що той втратив свідомість.

— Боже правий! Ти як?! — протараторила вона. — Тримайся, я вже дзвоню в швидку допомогу.

Її слова для мене вже звучали відлунням. У голові крутилося, і я потроху починав втрачати свідомість.

— Гей, не смій вмирати! Ти чуєш мене? Не смій!

Її слова були останнім, що я почув.

Від імені незнайомки:

— Ні, ні, не помирай. Якщо брат дізнається, що когось убили через мене, то я піду вслід за ним. Господи, що ж мені з ним робити?!

На щастя, через кілька хвилин приїхала швидка допомога, яка забрала мене й хлопця до лікарні.