Ехо минулого

Від імені Наталі:

Після вчорашнього усі почували себе не найкраще. Пережитий стрес давав ясно відчути свою присутність. Головний біль, набряк обличчя та жахлива сонливість заважали справно функціонувати.

— Наталі, в тебе є якісь обезболюючі? — запитав Френк.

— Десь мають бути. Зараз пошукаю.

Знайшовши аптечку, почала передивлятися ліки у пошуках потрібного. Ось вам засіб від діареї, заспокійливі, протигарячкові, антигістамінні — вибирай, які більше до вподоби. Потрібний, на жаль, ніяк не міг віднайтися.

— Та де ж він? — не витримавши, я висипала увесь вміст на підлогу. І ось — обезболюючі ліки знайшлися.

— Тримай, Френку, — піднявшись, я простягнула таблетки другові.

— Дякую, ти врятувала мені життя, — з цими словами хлопець поспішив до кухні.

Бажання розбиратися з ліками не було, тому я вирішила засипати все назад до коробки.

Зайшовши до кухні, на мене вже чекала запашна кава. Відпивши трохи цього чудодійного напою, світ заграв новими барвами.

— Це саме те, що мені зараз потрібно, — задоволено промовила я.

Від моїх слів на обличчі Френка розцвіла посмішка.

— А де Анабель? Вона ще не прокинулася?

— Ні, ще спить, — промовив хлопець.

— Вже не спить, — пролунав заспаний голос подруги.

Від неочікуваності я пролила трохи кави на стіл.

— Тьху! Налякала, — невдоволено промовив хлопчина. — Ось твоя кава.

Поставивши горнятко на стільницю, жестом він запросив її сісти за стіл.

Коли всі вже сиділи, Анабель промовила:

— Наталі, коли ти збираєшся йти у відділок?

— Зараз поснідаю та десь об одинадцятій вийду.

— Добре, я піду з тобою.

— Ти впевнена? Може, залишишся та трохи відпочинеш?

— Ще чого! — обурилася подруга. — Дозволити тобі піти самій, щоб тебе знову викрали? Нізащо!

— Я теж піду з вами, — сказав Френк.

Вирішивши не тратити сили на сварки, я погодилася. Зрештою, я за ними дуже скучила.

Допивши каву, я зайнялася куховаренням. Бути моїм вірним помічником визвався Френк.

Поки ми готували їжу, Анабель обдзвонювала своїх клієнтів, щоб змінити термін сеансу.

Закінчивши, вона промовила:

— Нарешті!

— О, ти саме вчасно. Вже все готово, — повідомив Френк.

Поснідавши яєчнею з беконом та тостами з сиром, ми швиденько одягнулися і попрямували у відділок.

Погода на вулиці була просто чудовою. Сонце вже не так сильно пекло, як літом, тому прогулянка до поліції була приємною.

Дійшовши до будівлі, ми зайшли всередину. Опинившись біля реєстратури, я повідомила, що прийшла підписати деякі документи відносно справи мого зникнення.

У цей момент невідомо звідки виліз молодий чоловік невисокого зросту.

— Анабель, скільки літ, скільки зим, — промовив незнайомець.

Кинувши оком на подругу, я зауважила, що ця особа була для неї досить неприємною.

— Дійсно, давно не бачились, — стримуючи себе, промовила Анабель.

— А ти тут з якого приводу? Можу чимось допомогти? — з огидною посмішкою на обличчі промовив хлопець.

— Ні-ні, допомога нам не потрібна, — відмовила вона.

— А це хто з тобою? — кивнувши в бік Френка, запитав він.

— Це… — не встигнувши відповісти, її перервав наш друг:

— Я її хлопець, — з усією серйозністю промовив той.

Після слів Френка, Анабель зблідла. В її очах читалася не просто здивованість, а жах.

— Та невже! — блюзнірськи ствердив невідомий. — Тоді дозвольте представитися: я лейтенант Марло, — простягнувши руку, промовив той.

— Френк Сміт, — відповів «хлопець» Анабель і потиснув йому руку.

Дальшої розмови я не чула, адже комісар мене покликав у кабінет.

Зайшовши всередину, я присіла на крісло.

— Ну що ж, вітаю, пані Наталі, з щасливим поверненням, — промовив комісар.

— Дякую, — кивнула я.

— Пані Наталі, не могли б ви, якщо, звісно, ви виявите згоду, поділитися з нами деякими деталями вашого викрадення?

— Вибачте, я не хочу розголошувати деталі свого зникнення через те, що пережила дуже сильне емоційне потрясіння. Спогади про це викликають у мене панічну атаку, тому я хотіла б залишити усе в таємниці.

— Пані Наталі, ви мусите розуміти, що якщо відмовитеся нам надати деталі, то викрадач залишиться на свободі.

— А ви мусите розуміти, що якщо надам вам ці деталі, це може дуже погано відбитися на моєму психологічному здоров’ї.

— Якщо ваш викрадач залишиться на свободі, то він може зашкодити іншим людям.

— Він що, мною маніпулює? — подумала я.

— Пане комісаре, мені дуже шкода, але не можу вам нічим допомогти. Ви, як ніхто, маєте розуміти, як почувається жертва після викрадення. Тому не просіть мене більше про це.

Зітхнувши, комісар зрозумів, що ніякої інформації він від мене не отримає, тому тиснути не було сенсу.

— Так, ви маєте рацію, — нехотячи погодився він.

Подавши мені документи, чоловік промовив:

— Тоді, будь ласка, підпишіть ці документи, і справу буде закрито.

Кивнувши головою, я підписала усі папери та, потиснувши руку комісару на прощання, вийшла з кабінету.

Біля реєстратури на мене чекали друзі. Вони стояли мовчки, періодично споглядаючи один на одного.

Побачивши мене, Френк запитав:

— Ну що, все, можемо йти?

— Так, — підтвердила я.

— Може, відсвяткуємо твоє повернення у кафе? Ну і заодно обговоримо проблему Анабель, — сказав хлопець.

Анабель лише встигла скорчити обурене обличчя, але, зрозумівши, що ховати цю історію не можна вічно, лише кивнула головою.

Ми попрямували до нашого улюбленого кафе біля мого дому. Місце було тихим та без натовпу, а ціни доступні, тому вибір завжди падав саме на нього.

Вже в кафе ми замовили морозиво та сік. Забравши свої замовлення, ми вибрали столик біля вікна. Зручно вмостившись, Френк промовив:

— Ну що, вип’ємо за повернення Наталі?