Довгоочікувана зустріч з близькими

Від імені Наталі:

Поспішаючи додому, пішоходи так і норовили перегородити мені шлях. Хлопець з листівками, листоноша, якась жіночка з песиком — усі намагалися завадити мені потрапити у мою оселю. Останньою краплею був ліфт, котрий заченили на ремонт.

— Просто супер! — пронеслося у мене в голові.

Видряпавшися на шостий поверх, я спробувала відчинити двері. Все було б чудово, якби не факт, що двері не були зачинені на нижній замок. Насторожившися, я все-таки відчинила двері.

З вітальні доносилися голоси. Трохи прислухавшись, я змогла розпізнати знайомий мені голос Анабель.

— Ти чув це? — запиталася Анабель.

— Ага, — підтвердив чоловічий голос.

Було чути, як хтось піднявся з крісла і попрямував у бік коридору. Через пару хвилин я побачила дві налякані пари очей.

— Матінко рідна, — промовив здивовано Френк, — це ж Наталі!

Секунда — і я вже була в обіймах рудоволосого.

— Ми так за тебе переживали! — почав трусити мене за плечі хлопець. — Ти як? Не поранена? Усе добре? Може, викликати швидку?

— Зі мною усе добре, — повідомила я.

Вирвавшися з обіймів Френка, я рушила до Анабель, котра стояла як вкопана.

Підійшовши до подруги ближче, я побачила сльози на її очах.

У грудній клітці вирувало нестерпне відчуття провини. Обійнявши подругу , я відчула, як вона розплакалася мов немовля. Анабель стискала мене в своїх обіймах все сильніше і сильніше.

— Тихо, тихо. Все добре, я тут, — старалася заспокоїти її я.

Перевівши погляд на Френка, я побачила, що очі хлопця теж на мокрому місці.

Зрозумівши, що на нього хтось дивиться, рудоволосий попрямував до кухні.

Трохи заспокоївши подругу, я посадила її на диван. Бідолашна безперервно всхлипувала і шморгала носом. Гладячи її по спині, я сама ледь стримувала сльози.

Через хвилину Френк повернувся зі склянкою води. Простягнувши її до Анабель, він почекав, поки вона трохи з неї відпила. Сівши біля мене, рудоволосий споглядав на нашу подругу з-за моєї спини. Упевнившись, що з нею все впорядку, він перевів свій погляд на мене. В його очах читалася образа, стурбованість і страх.

У цей момент мені хотілося провалитися крізь землю. Не витримавши, я пригорнула обох до себе.

Так, майже в повній тиші, ми сиділи хвилин двадцять. Коли всі трохи відійшли від шоку, Анабель промовила:

— Подзвони своїм батькам, вони теж сильно хвилюються.

Кивнувши головою у відповідь, я підвелася з дивану і попрямувала до своєї сумочки.

Вигрібши звідтам свій телефон, я набрала номер мами.

— Алло? Донечко, це ти? — схвильовано промовила вона.

— Так, це я. Зі мною все добре, я вже в себе в квартирі, — швидко сказала я.

З того боку пролунав гіркий плач, і жіночий голос замінив чоловічий.

— Наталі, сонечко, де ти? З тобою все добре? — стурбовано промовив батько.

— Так, тату, все добре! Я дома, сиджу з Френком і Анабель, — на цьому моменті я розплакалася.

Від моїх сліз тривога тата тільки зросла.

— Не плач, моя люба, ми зараз з мамою приїдемо до вас, добре? — промовив він.

— Добре, — шморгаючи носом, промовила я і поклала трубку.

— Піду заварю чаю з мелісою, — повідомив Френк.

— Думаю, він тут не допоможе, — захриплим голосом промовила Анабель. — Неси вино.

Витріщивши очі від здивування, я і Френк роззявили роти, аби висловити свою думку, але, зрозумівши всю серйозність ситуації, миттєво їх позакривали.

Через п’ятнадцять хвилин у двері постукали. Це були мої батьки. Вони міцно мене обійняли і довго не випускали з них. Коли татові вдалося відірвати маму від мене, ми попрямували у вітальню.

Сівши за стіл, Френк все-таки приніс усім мелісовий чай. Усі одразу почали мене розпитувати про те, що зі мною сталося. Під час моєї родповіді я почула багато думок з приводу мого викрадення, але найбільше коментарів зібрав факт того, що мій викрадач планує відвідати психотерапевта. На це мій батьоко сказав:

— Якщо цей мафіозі піде до психотерапевта, то вже самому терапевту знадобиться терапія.

Так ми проговорили до пізнього вечора. За цей час моя мама встигла подзвонити до бабусі з дідусем і поінформувати їх, що зі мною усе гаразд, та відправити тата у магазин по продукти, аби бідні діти не голодували. Анабель в свою чергу подзвонила у відділок і повідомила, що я знайшлася. Поліція натомість попросила, аби я завтра прийшла до них щоб підписати деякі документи.

Після смачної вечері батьки поїхали до себе додому, а Анабель з Френком залишилися ночувати у мене. Прибираючи посуд зі стола, мене раптово осінило.

— От халепа, — промовила я.

— Усе добре? — насторожено запитав Френк.

— Я ж завтра піду у відділок, де мене сто відсотків будуть розпитувати про того мафіозі.

— Ну так скажи, як все й було.

— Френку, в тебе що, здоровий глузд пропав? — втрутилася Анабель. — Якщо вона їм надасть інформацію про цього божевільного, він її пристрелить.

Від її слів у рудоволосого розширилися очі.

— Я про це якось не подумав, — промовив він.

— Наталі може їм сказати половину правди, але все одно потрібно подумати, що можна казати, а що ні, — промовила подруга.

— Зачекайте, я хоч і не знавець права, але мені здається Наталі не обов'язково давати показання, — поінформував хлопець.

— Френку, ти просто геній! Якщо я буду спиратися на закон про захист вразливих свідків, то мене не будуть розпитувати, — промовила я.

— Або якщо ти скажеш, що боїшся помсти зі сторони викрадача, — додала Анабель.

— Ну от, проблема розв'язана, — сказав рудоволосий. — А тепер ходімо спати, бо я такий втомлений.