Світ навиворіт

Після ретельного перегляду всіх доповідей Натаніель потер перенісся, сподіваючись, що це хоча б трохи зніме втому з очей. Перевівши погляд на Наталі, яка й далі солодко сопіла на його плечі, холодний вираз обличчя одразу змінився на задоволену котячу мордочку. Не марнуючи часу, Натаніель почав уважно розглядати дівчину, запам’ятовуючи кожну деталь: маленький, акуратний носик, довгі пухнасті вії, губи кольору стиглої полуниці — усе це його причаровувало. Від сонячного проміння, що потрапляло на її обличчя, вона смішно морщила носика.

— Яка ж вона мила, коли спить, — пронеслося в нього в голові.

На жаль, сонячні промені перемогли, і Наталі прокинулася. Її неабияк здивувало те, що увесь цей час вона спала на плечі у Натаніеля.

— Як спалося? — задоволено запитав він.

— Добре, — сонно відповіла дівчина, кивнувши головою.

Озирнувшись по автомобілю й усвідомивши ситуацію, Наталі стомлено позіхнула та поправила волосся. Побачивши, що в неї на колінах лежить чиясь куртка, вона задумалась, а згодом запитала:

— Це твоя куртка?

— Так, моя, — відповів Натаніель.

Акуратно склавши предмет, дівчина простягнула його власнику:

— Дякую.

Поглянувши у вікно, Наталі зауважила, що густі дерева та кущі змінилися на будівлі. Це означало, що вона вже майже вдома. Та раптом її наче струмом ударило — сумочка з телефоном, гаманцем і, головне, ключами залишилася в лісі.

— От дурепа, — простогнала вона вголос.

Натаніель здивовано поглянув на неї:

— Щось сталося?

Наталі з розчаруванням подивилась на нього:

— Скажи мені, будь ласка, як можна потрапити в квартиру без ключів?

— Ну, є багато способів. А що?

Зітхнувши, дівчина пояснила, що залишила свою сумочку в лісі, де вони вперше зустрілися. Вираз її обличчя розвеселив Натаніеля, і він розсміявся.

— Ей, це взагалі-то не смішно! — обурилася вона.

Вже майже плачучи від сміху, він витягнув з-за сидіння жіночу сумочку й віддав її Наталі. Побачивши її реакцію, усмішка не сходила з його обличчя.

— Скажи мені одну річ: тобі обов’язково доводити людей до інфаркту? — спокійно спитала вона.

— На жаль, так, — з насмішкою відповів він.

Стримавши себе від бажання смачно йому врізати, Наталі почала перевіряти вміст сумки. На щастя, все було на місці — телефон, гаманець, ключі.

Видихнувши з полегшенням, дівчина пригорнула сумочку до грудей.

— За десять хвилин ми будемо біля кафе неподалік твого дому, — повідомив Натаніель.

— Чудово, — відповіла вона.

Справді, за десять хвилин їхній автомобіль зупинився біля знайомого їй кафе. Вийшовши з авто, Натаніель простягнув руку:

— Ну що ж, приємно було познайомитися, пані психотерапевт.

Наталі потисла йому руку:

— І мені також.

— А ще... — витягнувши візитку з кишені, він подав її дівчині. — Якщо буде потрібна допомога — дзвони.

— Обов’язково скористаюся, — відповіла вона.

Натаніель сів у машину та поїхав.

— Боже, нарешті свобода... Не віриться, — прошепотіла Наталі.

Усередині неї вирували радість, злість, втома і навіть... смуток. Вона не могла збагнути останню емоцію. Ніби він жахлива людина, але поруч із ним вона пережила відчуття, які давно забула. Махнувши рукою на власні роздуми, Наталі поспішила додому.

---

У автомобілі Натаніеля:

— Босе, куди далі? — запитав охоронець.

— На Ротерхайт-стріт, — відповів Натаніель.

Кивнувши, водій звернув у перший поворот ліворуч.

На Ротерхайт-стріт був невеликий покинутий склад, де Натаніель Фантомах зазвичай зустрічався з представниками інших банд. Ідеальне місце для подібних перемовин. Сьогоднішня зустріч мала відбутися без нього, але підозра на зраду одного з його людей змусила його з’явитися особисто.

Охоронець припаркував авто на безпечній відстані, щоби ніхто не здогадався про присутність боса.

У призначеному місці вже чекали Андреас і кілька спеціально підготовлених солдатів.

— Вітаємо, босе, — тихо сказав помічник, кивнувши.

— Сподіваюся, вистава ще не почалась, — промовив Натаніель.

— Ні, ще не приїхав керівник банди, — відповів рудоволосий.

— Тоді гайда займати найкращі місця, — з усмішкою сказав мафіозі.

Керівник банди не змусив чекати. Прибув з обіцяним кейсом грошей.

— Марко, мій любий друже, як ти? — простягнув руку до підлеглого.

— Все чудово, — посміхнувся Марко.

— Прекрасно. Це для твого дурного боса, — кинув кейс. — А це для тебе за обіцяну інформацію, — витягнув конверт.

Марко вже рушив до нього, та охоронці його зупинили:

— Не так швидко. Спершу товар, потім винагорода.

Закотивши очі, Марко простягнув документи. В обмін отримав постріл у спину.

— От бовдур, такий самий, як його бос, — зневажливо кинув чоловік і пішов.

Запала тиша. Всі поглядали на Натаніеля. Той залишався незворушним.

— Босе, що робитимемо? — нервово спитав Андреас.

— Завітаємо сьогодні ввечері в їхній клуб, — спокійно відповів Натаніель.

— Але ж у нього документи! І хто знає, чи він там буде?

Суворий погляд босса змусив його замовкнути.

— Вибачте, я не мав сумніватися, — випалив Андреас.

Натаніель лише кивнув. Його пробачення — рідкісне.

У клані Фантомах вимагали абсолютної вірності. Навіть найменша помилка чи зухвалість могли стати фатальними. Персонал, охорона, слуги — усі мали бути ідеальними. Слово "бездоганність" було візитівкою їхньої родини.

Та попри це, вони ніколи не вбивали невинних. Якщо сторонні обіцяли мовчати і не заважати, клан Фантомах забував про їхнє існування. Цей кодекс честі передавався з покоління в покоління. Його не розуміли інші мафії, але й не сміялися — воювати з Фантомахами не наважувався ніхто.