Люди створіння кохання

Після гарячого душу я стомлено впала на ліжко. У голові крутилися різноманітні думки: — Хто ці люди, що нас переслідували? Навіщо їм був Натаніель?

Від хаосу, що як ураган носився у моїй голові, мене відволік стук у двері.

— Заходьте, — сказала я.

До кімнати увійшов вусань. У руках він тримав дерев’яну тацю з чаєм та різноманітними смаколиками. Поставивши її на нічний столик біля ліжка, дворецький промовив:

— Приємного чаювання.

Його усмішка, як завжди, була приємною. Вона, наче сонце, зігрівала своїм теплом.

— Дякую, — усміхнувшись, відповіла я.

Даніель кивнув головою і вийшов із кімнати. Це дивно — цей чоловік ніколи не говорить слів співчуття чи підтримки. Та все ж його погляд, постава й жести завжди сповнені турботи та розуміння. Натаніелю пощастило мати таку людину на своєму боці.

Взявши до рук горнятко чаю, я відчула неймовірний аромат. Такий свіжий, терпкий — саме те, що мені було потрібно. Випивши трохи цієї магічної рідини, я потягнулася за печивом. Воно виглядало смачно і пахло апетитно. Скуштувавши, я зрозуміла, що не помилилася — аромат і вигляд не обманули.

Моє чаювання знову перервав стук у двері.

— Господи, кого це знову принесло?

— Заходьте! — закричала я.

На моє здивування, це був Натаніель.

— Я хотів поцікавитися, як ти себе почуваєш, — промовив він.

— Зі мною все добре.

— Злякалася сильно? — поцікавився нахаба.

— На жаль, так. Не кожного дня на твоїх очах вбивають людину.

Натаніель нічого не відповів. За нього говорив його вираз обличчя — сповнений жалю та провини. Це може звучати смішно, але саме в цю мить грізний мафіозі був схожий на кота, що нашкодив.

— Мені шкода, що тобі довелося це побачити, — промовив він.

Його вибачення були щирими. Було видно, що він справді жалкує.

Уперше в житті я не могла відірвати очей від обличчя чоловіка. Його губи, ніс, брови, очі — усе здавалося ідеальним. На мить я випала з реальності. Оговтавшись, я промовила:

— Уже все позаду.

Натаніель кивнув. Ми сиділи мовчки, переглядаючись. Не витримавши незручної тиші, я запитала:

— Ти хочеш щось сказати?

Поглянувши на мене, він простягнув руку до мого обличчя й погладив його.

— Я буду сумувати за тобою, — сказав Натаніель.

Від його дій моє серце забилося ще дужче. Я ніколи не відчувала таких емоцій. Його рука була такою теплою та ніжною, що хотілося просто заплющити очі й не думати ні про що. Але моя раціональна частина нагадувала, що ця рука сьогодні вбила людину.

— Ну що ж, ти завжди можеш прийти до мене на сеанс, — відповіла я.

Мафіозі пропустив мої слова повз вуха. Його думки були зайняті чимось іншим.

Він підсунувся до мене та міцно обійняв. Я здригнулася. Це було несподівано. Людина, для якої вбивство — буденність, зараз ніжно обіймала мене та гладила по спині.

— Ти приймеш мене навіть після сьогоднішнього?

— З... звісно.

— Це чудово, — прошепотів він.

Відсторонившись, Натаніель і далі дивився на мене з ніжністю. Не зважаючи на те, що я досвідчений психотерапевт і повинна контролювати свої емоції, я не втрималася й доторкнулася до його волосся. Воно було м’яке, мов хмаринка.

Мафіозі був здивований, але не протестував. Навпаки, він, здається, отримував від цього задоволення. Так ми й сиділи кілька хвилин, поки я гладила його по голові. Коли я забрала руку, він перехопив її та притягнув мене до себе.

Наші обличчя були так близько, що я відчувала його теплий подих на своїй шкірі.

Краєм ока я помітила його грайливу усмішку. У цей момент усі мої думки були лише про нього.

— І як я маю тебе тепер відпустити? — прошепотів Натаніель.

Я тихо засміялася.

— Ну… не знаю, — відповіла я в тому ж тоні.

Після моїх слів він доторкнувся губами до моєї щоки. Табун мурашок пробіг моїм тілом. — Та що ж він робить! — майнула думка. Він знову обійняв мене — так міцно, ніби бачив востаннє.

— Наталі, — промовив Натаніель.

— Так…

— Скажи, в такої людини, як я, є шанс пізнати щастя?

Я не могла промовити ні слова. Можна було б сказати — так. Але ми обидва розуміємо: у його світі бути щасливим майже неможливо. Тому, зваживши все, я сказала:

— Право на щастя має кожен. Але чи кожен його отримає — нікому не відомо.

Натаніель не відповів. Лише міцніше мене обійняв і зарився носом у моє волосся.

На жаль, я чудово розуміла — Натаніель усе життя був самотній. І, найгірше, що він, ймовірно, залишиться таким. Єдине, чим я могла йому допомогти зараз — це обіймами.

Щиро кажучи, те, що я зараз роблю — неправильне. Адже своїми обіймами я даю йому хитку надію на те, чого він так довго шукає. Це — кохання. У звичайному житті ми не задумуємося про це. Ми маємо друзів і рідних, котрі нас люблять. А в Натаніеля немає нікого. Так, хтось скаже — у нього є вірні помічники. Але кожен із них зрадить його у найбільш невідповідний момент. І щоб це зрозуміти, не треба бути членом мафії — достатньо трохи глибше пізнати людську натуру.

В обіймах ми провели чимало часу. Я гладила його то по спині, то по голові, зариваючись пальцями у його шовковисте волосся. А він далі сидів, сховавши своє обличчя у моє волосся.

Зрештою, Натаніель сам відсторонився. Його темні очі дивилися втомлено. І не дивно — на вигляд йому років двадцять три, а руки вже по лікоть у крові. Смерть і вбивства для нього — щоденність.

— Завтра ми виїжджаємо о 10:00, — промовив він.

Я лише кивнула головою.

— І ще дещо... Я не жартував, що прийду до тебе на сеанс.

«Ого», — промайнуло в моїй голові. — Сам бос мафії прийде до мене на сеанс. Не знаю, радіти такі честі чи починати хвилюватися.

Після цих слів він вийшов, залишивши мене на самоті з купою думок.

Чому він постійно дивує мене своєю поведінкою саме перед сном? Як тепер заснути?.. — з цими думками я безвладно впала на подушку, розуміючи, що сьогодні засну не скоро.