Ціна людського життя

Від імені Наталі:

Сховавшись за столом, я чекала на подальші команди від Натаніеля. Очікування було нестерпним. Воно породжувало гидке почуття тривоги, котре в цій ситуації було дуже недоречним. Страх — це найгірший товариш для людини в момент небезпеки. Він не дозволяє жертві розумно мислити, тим самим підштовхуючи її на необдумані дії.

Дивлячись на Натаніеля, не можна було сказати, що його охопив страх. Це скоріше було схоже на роздратування, а не на тривогу. Впевнена постава, холодний погляд — усе це вказувало на те, що він не вперше перебуває в такій ситуації. Я могла тільки здогадуватися, що пережив цей чоловік.

Мої роздуми перервав голос незнайомої людини.

— Натаніель Фантомах, виходь з будинку! — прокричав незнайомець. — Ми знаємо, що ти там. Якщо здасися, ми обіцяємо не чіпати дівчину.

Я зауважила, як Натаніель закотив очі. У нього була своя думка щодо перебігу подій. Він зайняв вигідне положення і почав цілитися у чоловіків.

— Я рахую до трьох. Якщо ти не вийдеш — ми почнемо стріляти. Раз. Два…

Невідомий не встиг дорахувати до трьох, як пролунав постріл з рушниці. Тіло чоловіка впало на землю майже безшумно. Натаніель перезарядив рушницю і почав цілитися в другого незнайомця.

Від побаченого кров застигла в моїх жилах, а по хребту пройшов неприємний холод. Розуміння того, що на моїх очах убили людину, доходило до мене поступово. Через кілька хвилин пролунав ще один постріл, але він не вбив переслідувача, а тільки поранив його в ногу.

— Сиди тут і не виходь, поки я не скажу, — суворо промовив Натаніель.

Вийшовши з будиночку, прихопивши мотузку, він попрямував до пораненого чоловіка. Схопивши його за шию, нахаба процідив крізь зуби:

— Хто вас сюди відправив?! Ну ж бо, говори!

— Керівник… мафії… Манчестера, — прохрипів невідомий.

— Ім’я. Мені потрібне його ім’я! — розлючено прокричав Натаніель.

— Я більше нічого тобі не скажу, — промовив переслідувач.

— О ні! Ти скажеш мені, хто це. Я навіть тобі допоможу з цим.

Після цих слів він ще дужче зтиснув горло бідолахи.

— Ні… Я… Нічого… Тобі… Не… скажу.

Натаніель зі злістю кинув нападника вбік.

Чоловік був уже майже синій від нестачі кисню. Він кашляв безперестанку, жадібно хапаючи повітря ротом.

— Божевільний виродок, — промовив незнайомець.

Після його слів Натаніель вдарив його по голові так сильно, що той втратив свідомість.

— Він зробив з ним те саме, що і зі мною при нашій першій зустрічі, — промайнуло у мене в голові.

Нахаба почав тягти чоловіка до найближчого дерева. Там він прив’язав його і, впевнившись, що мотузка зав’язана міцно, попрямував до будинку.

Коли він зайшов усередину, наші погляди перетнулися. Його крижаний і водночас грізний погляд змусив мене зтиснутися.

— Вставай, нам потрібно їхати.

— Так… добре.

Вставши з підлоги, я попрямувала до виходу.

— Ти візьмеш рушницю з собою? — стурбовано запитала я.

— Так. Невідомо, чи по лісу не бродять ще якісь шукачі пригод.

Я лише кивнула головою, погоджуючись з його думкою.

— Коли вийдеш, постарайся не дивитися на труп, — промовив Натаніель.

Від його слів у мене побігли мурашки по шкірі. Він вийшов з будинку першим, я ж одразу за ним. Щиро кажучи, не дивитися на труп було складно. Все-таки людська цікавість перемогла, і я поглянула на нього. Мертвий чоловік лежав нерухомо. Не знаючи, що він мертвий, можна було подумати, що чолов’яга просто спить або втратив свідомість під час прогулянки в лісі. Від цієї картини мене трохи затошнило, і на мить здалося, що земля тікає з-під ніг, але, взявши себе в руки, я попрямувала далі. Намагалася не відставати від Натаніеля. Адже він мав рацію — ми не знали, чи переслідувачів було тільки двоє.

Цілу дорогу ми йшли мовчки. Кожен намагався переварити те, що сталося біля будиночка.

Дійшовши до машини, Натаніель зупинився біля автомобіля. Він ретельно оглянув його. Через декілька хвилин його вираз обличчя змінився з байдужого на роздратований.

— Чорт забирай! — розлючено сказав нахаба.

— Щось не так з автомобілем?

Він кинув на мене погляд, повний розчарування.

— Ці виродки прокололи нам колеса, — зітхнув він. — Можна було б використати запасне колесо, але вони прокололи всі чотири.

Почуття злості охопило моє тіло. Не досить того, що нас переслідували та хотіли вбити, так ще й колеса проколоті. Просто супер.

Поки я боролася з бурею всередині, Натаніель вже розмовляв з кимось по телефону.

— Через деякий час за нами приїдуть, — повідомив він. — Можемо поки сісти в машину, щоб не стояти.

Натаніель відчинив двері автомобіля, і я сіла всередину. Після того як він теж сів, я промовила:

— Можна в тебе дещо запитати?

— Так, питай.

— Як часто тобі доводиться вбивати людей?

— Це залежить. Але раз на рік напевно таке трапляється.

— І як ти з цим живеш?

— Я звик до цього. У світі мафії ціна людського життя дорівнює тому, скільки влади ти маєш у руках. І чим більше ти її маєш, тим цінніше твоє життя для інших представників кримінального світу.

— А скільки коштує твоє життя?

— Багато. Дуже багато.

— Якщо твоє життя так дорого коштує, чому ті чоловіки хотіли тебе вбити?

— Вони би не вбили мене. Можливо, поранили б.

— Тоді чому ти застрелив одного з них, якщо вони не були для тебе великою загрозою?

Його знервований вираз обличчя дав ясно зрозуміти, що питань було забагато.

— Досить. Ти вже вичерпала ліміт своїх питань.

Після його слів я замовкла. Нервувати його зараз не було найкращою ідеєю. Та й рушниця у його руках не викликала довіри.

Новий автомобіль приїхав досить швидко. За кермом був Андреас — той хлопець, якого ми зустріли зранку.

— Виходимо, — промовив Натаніель.

Тільки вийшовши з машини, я зауважила, що приїхало не одне авто, а три. А люди, котрі виходили з них, були озброєні до зубів.