Не тільки жінки полюбляють квіти

Вийшовши з кабінету, я неохоче послідувала за дворецьким. Те, що сталося кілька хвилин тому, не давало мені спокою. Як людина, яка на перший погляд здавалася серйозним, дорослим чоловіком, могла так швидко перетворитися на підлітка, який намагається виглядати крутим? Можливо, він думав, що це мене налякає чи вразить? — подумала я. — Якщо й так, то в нього це явно не вийшло.

— Леді, ви впевнені, що не хочете поїсти? Можливо, бажаєте, щоб я приніс вечерю до кімнати?

— Ні, дякую. Я справді не голодна. Після всього, що сталося, мені й кусок до рота не лізе.

— Розумію… Та не хвилюйтеся. Якщо ви вже тут — у вас ще є шанс повернутися додому, — промовив вусань, відчиняючи двері.

— А що було б, якби він не привіз мене сюди? — запитала я.

— Вам краще не знати. Прошу, заходьте.

— Так… дякую.

Коли я увійшла до кімнати, дворецький м’яко зачинив за мною двері.

Гарячий душ — ось що мені зараз потрібно, — з цією думкою я попрямувала до ванної. Вода допомогла зняти напругу з тіла, але, на жаль, не змогла змити надокуучливі думки. Вони й далі роєм літали в моїй голові.

Щойно я доторкнулася до м’якої постелі, втома взяла гору — і я миттєво заснула.

Прокинулася я на диво рано — про це свідчив невеликий годинник на стіні.

Стягнувши себе з ліжка, я попрямувала до ванної. Ранковий душ допоміг остаточно прокинутись і трохи зібрати думки. Після водних процедур я переодяглася, сіла на ліжко і оглянула кімнату. Простора, світла, з мінімалістичним декором.

Стук у двері.

— Так, заходьте! — відповіла я.

У кімнату ввійшов Даніель.

— Доброго ранку. Запрошую вас на сніданок — усе вже готово.

— Добре… Зараз спущусь.

Він кивнув і вийшов.

Я піднялася, потягнулась і попрямувала до дверей. Кожен рух давався нелегко — м’язи боліли після всього пережитого. Ну так, не щодня ж вибираєшся з зачарованих лісів і потрапляєш до маєтку мафіозі…

Чесно кажучи, я вже мільйон разів пошкодувала, що взагалі пішла в той ліс. Але життя — не кава з молоком. Воно підсовує труднощі у найменш доречний момент.

Зійшовши до вітальні, я не побачила нахабу. І слава Богу, — подумала я.

Я снідала поволі, старанно пережовуючи кожен шматочок.

— Смачного! — раптово промовив знайомий голос.
— Боже! — я аж підскочила. — Ти божевільний?!

Він лише усміхнувся й сів навпроти.

Даніель одразу підійшов і налив йому каву у витончену білу чашку.

Бісить, — подумала я, намагаючись стримати злість. Дивилюсь на нього — і апетит пропадає.

— Не криви обличчя, а то зморшки з’являться, — насмішкувато промовив він.

Я кинула на нього холодний погляд і продовжила доїдати.

— Коли ти мене відпустиш додому? — спокійно запитала я.

— А що я тобі вчора казав? Пам’ятаєш?

— Сказав, що сьогодні відпустиш.

— І все?

— Ну… ніби все.

— А ось і ні. Пам’ять у тебе, бачу, коротка. Я ж додав одну умову, після виконання якої ти підеш.

— Та кажи вже, — роздратовано зірвалася я.

— Ти винна мені вечерю, — промовив він з усмішкою хижака.

— Я нікому нічого не винна! І взагалі — утримання людини без її згоди незаконне!

— Нажаль, тут я встановлюю правила. І вирішую, хто залишиться, а хто піде.

З цими словами Натаніель підвівся й попрямував на другий поверх.

— Тобто ти хочеш, щоб я чекала до вечора?! Це абсурд!

Він обернувся.

— Не до вечора. До завтра.

Він точно жартує, — з іронією пробурмотіла я. Та ні, це не схоже на жарт.

Я рішуче встала й побігла за ним. Наздогнавши, перегородила йому шлях.

— Відпусти мене зараз!

Він зупинився, дивлячись на мене зверхньо.

— У тебе, здається, не тільки проблеми з пам’яттю, а ще й зі слухом. Я вже сказав: тут вирішую я.

— І хто ти такий, щоб вирішувати за мене?! Я йду!

Я рушила до вхідних дверей.

— Андреасе! Проведи нашу гостю до її кімнати, — крикнув Натаніель.

— Так, пане, — відповів рудоволосий хлопець.

О ні, я туди не повернусь! — подумала я і вибігла з будинку.

— Дурепо, стій! — крикнув він.

І раптом переді мною з’явилися двоє кремезних чоловіків зі зброєю.

Вони направили її на мене — готові стріляти.

— Стійте! Не смійте стріляти! — рикнув Натаніель. — Хто вистрілить — того я особисто замучу до смерті.

Секунда і його чорні, хижі очі дивилися на мене впритул.

— Бачу, ти досі не зрозуміла, де знаходишся. Добре, поясню. Ти в маєтку одного з найнебезпечніших мафіозі Англії. І це моя територія. Ті, хто потрапляє сюди — стають моєю власністю.

— Я не твоя власність! — огризнулася я.

— Це ми ще побачимо, — сказав він і закинув мене на плече.

Я била його кулаками, копалася, пручалася — марно. Усвідомивши, що шансів немає, я здалася.

Він доніс мене до кімнати, кинув на ліжко й сказав:

— Посиди й подумай над тим, що я тобі сказав.

Двері зачинилися з гучним грюкотом.

В ту мить мене охопила буря емоцій: гнів, страх, розгубленість… розпач.

— Боже… що мені робити?.. Тікати? Вбити його? Що?

Я більше не могла стримувати себе — сльози самі потекли.

Виплакавшись, я лягла, натягла ковдру до підборіддя й вирішила поспати. У такому стані нічого розумного в голову не приходить.

Проспала я до шостої вечора — розбита й втомлена. Лежала, вдивляючись у стелю, і думала тільки про одне: як мені повернутись додому. Мої роздуми перервав несподіваний стукіт у двері.

— Заходьте.

Це був вусань. У руках він тримав білий пакет, схожий на ті, що дають у торгових центрах після покупки одягу.

— Леді, це для вас від господаря, — промовив дворецький.

— Сподіваюсь, там не отрута? — насторожено спитала я.

— О ні, ні. Там одяг для вечері.

— Гаразд, залиште його біля дверей.

— Міс... це, звісно, не моя справа, але дозвольте дещо порадити.