Зустріч з майбутнім пацієнтом

Біжучи лісовою стежкою, я мріяла лише про одне — зупинитися й впасти на землю. Груди стискало від болю, м'язи пекло, а втома пронизувала кожен рух. Але зупинка означала б одне — смерть.

— Чорт забирай, чому мені доводиться бігти марафон саме сьогодні? Я ж просто хотіла прогулятись у тиші, подалі від людей. І навіть тут, у лісі, мене знайшли! — думки вирували в голові, змішуючись із панікою.

Небезпека стрімко наближалася. Чому за мною погналися якісь незнайомі чоловіки — не мала й гадки. Хоч хотілося ревіти від розпачу, я продовжувала тікати з надією, що кінець цього жаху десь близько. На роздуми часу не було.

І от — бац! — я врізаюсь у щось тверде, мов скеля, й падаю на землю з глухим стогоном.

— Матінко рідна, як же боляче...

Піднявши очі, я побачила високого кремезного чоловіка з чорним волоссям. Красунчик — нічого не скажеш. Але той крижаний погляд, та хиже напруження в обличчі... Його настрій явно не передбачав приємної бесіди.

Позаду почувся тупіт — переслідувачі були зовсім близько. Чоловік перевів погляд у їхній бік.

— От халепа... — пробурмотіла я. — І що це за хмара з м'язів стоїть посеред лісу? Не знайшов кращого місця для стоянки?

Він і далі стояв, мов вкопаний, сповнений незрозумілого роздратування. Коли переслідувачі наблизились, один із них вигукнув:

— Ей, ти, опудало! Вали звідси, поки не пізно!

Незнайомець навіть не повів бровою. Його погляд був холодний і пронизливий, як у справжнього вбивці.

— Я рахую до трьох. Раз, два... Ну все, ти сам напросився. Хлопці, валимо цю мумію!

Двоє громил кинулись на чоловіка, та марно. Він розправився з ними неймовірно швидко — мов хижак, що просто виконує рутинну роботу. Їхній ватажок завмер від шоку.

— Ти хоч знаєш, хто я? Та я таких, як ти, на сніданок їм!

Незнайомець не дослухав. Один удар — і «сніданок» полетів у траву. Тиша. Ідеальний момент для втечі.

— Біжи! — підказував внутрішній голос. — Просто бери ноги в руки!

Та замість цього я застигла. Він повернувся до мене. Чи я зраділа цій увазі? Та ні! Я б з більшим ентузіазмом телепортувалася в безпечне місце.

Він наблизився мовчки. Я зжалася, серце калатало, а тіло не слухалося. Його фігура нависла наді мною, і я навіть не встигла зрозуміти, що сталося, як побачила, як його рука злітає вгору.

Удар. Темрява.

Від імені незнайомця:

У голові крутилися кілька варіантів: скинути її в озеро неподалік або відвезти до мого будинку. Я обрав друге. Так буде шанс дізнатися, що вона тут робила. А втопити її — завжди встигну.

— Не така вже й легенька, — пробурмотів я. — Виглядає на тендітну, а важить як три мішки картоплі. Хоча, може, це я форму втратив. Пора б знову на тренування...

Уже виднівся мій будинок — посеред лісу, туди туристи не сунуться. Та й не дивно: тут легко натрапити на хижака. Дім оточено колючим дротом. Непривітний для сторонніх, як і я. Хоча деякі нахаби все намагалися сюди пролізти. Але мої охоронці знають, як зустрічати "гостей". Я не люблю несподіванок — замість солодощів вони приносять пістолети.

— Бос, з поверненням, — промовили охоронці хором.

Я лише кивнув. Чим менше балачок — тим довше живемо.

У дверях мене зустрів дворецький.

— Добрий день, пане Натаніелю. Чи можу я вам допомогти з Леді?

— Ні, просто відкрий якусь вільну кімнату.

— Звісно.

Він швидко попрямував на другий поверх. Увійшовши до кімнати, я поклав дівчину на ліжко.

— Прослідкуй за нею, поки не прокинеться.

— Як прокинеться — повідомити?

— Так.

Після цих слів я вийшов з кімнати та порямував до свого кабінету.О 20:00 у двері постукав дворецький:

— Пане, леді прокинулась.

— Добре. Проведи її сюди.

Від імені Наталі:

— Матінко... — простогнала я. — Голова, моя бідна голівонька. Чому вона так сильно болить?

Озирнувшись, я зрозуміла, що перебуваю в незнайомому місці.

— Стоп. Де я?.. Не думаю, що Бог відповів на мої молитви та телепортував мене. Хоча, навіть якби й так, з адресою він точно помилився.

— Міс, вас чекає Бос, — озвався чоловік із вусами.

— Вибачте?

— Господар будинку хоче вас бачити.

— Який ще Господар?

— Скоро дізнаєтесь, — спокійно відповів він.

Жестом чоловік запросив мене вийти з кімнати.

— Оце прогулянка в лісі... Мала покращити здоров'я — а вийшло навпаки, — буркнула я подумки.

Йдучи за вусанем, я встигла помітити розкіш інтер'єру. Все виглядало елегантно: кольори, картини, декор.

— Цей дім напевно належить комусь заможному, — подумала я.

— Прошу, заходьте.

— Так, звичайно...

У кімнаті сидів той самий незнайомець з лісу. Гордо, мов король, він переглядав документи. Але коли відчув мою присутність, підняв на мене темні, як ніч, очі.

— Як тебе звати? — холодно запитав він.

— Наталі.

— Гарне ім'я. І що ж ви, Наталі, робили самі посеред лісу?

— Я? —Від його суворого погляду в мене мурашки пробігли по шкірі.

— Так, ви.

— Я... гуляла.

— Ах, гуляли? Вам не здалося це трохи небезпечним — тинятися лісом наодинці?

— А мені не здається дивним, що жінка може просто гуляти. І до того ж, я вмію постояти за себе.

— Так, я бачив, як ви "відбивалися", — з іронією в голосі промовив він.

— Чекай... він з мене знущається?! — подумала я. — Нахаба!

— Якби ви не стояли просто перед моїм носом — можливо, я б утекла.

— Ключове слово — можливо.

— Добре, досить. Ви ж запросили мене сюди не для того, щоб сперечатися.

— Ви намагаєтеся змінити тему, бо вам не вистачає аргументів.

Мене ніби вдарило струмом. Мені не вистачає аргументів? Мені?!

Та як він сміє! Я ж досвідчений психотерапевт! — обурилася я.

— В мене є аргументи, просто я не бачу сенсу витрачати їх на розмову, яка нічого не змінює.