Розділ 40: Звичайний вівторок

Дощ без упину сіявся над Львовом уже третій день поспіль — дрібний, нудний, справжній осінній дощ. Він робив стару міську бруківку дуже слизькою для автомобілів і пішоходів, а все повітря навколо — важким, густим і просякнутим характерним запахом мокрого каменю та прілого опалого листя. У квартирі натомість було дуже тепло й затишно. Данило нарешті знайшов час і повністю замінив гумові ущільнювачі на всіх старих дерев'яних вікнах, і тепер по підлозі більше взагалі не тягнуло неприємними холодними протягами з вулиці, як це було минулого року.

Марта розслаблено сиділа на великому дивані, зручно підібгавши під себе ноги в товстих домашніх вовняних шкарпетках. На її колінах звично лежав відкритий ноутбук. Вона якраз закінчувала писати короткий юридичний висновок по стандартному договору оренди приміщення для одного молодого хлопця, який збирався відкривати новий невеликий барбершоп на Сихові. Робота ця була зовсім невелика за обсягом і цілком спокійна — саме така, яку вона тепер свідомо брала для себе на фрілансі. Без жодних нічних божевільних дедлайнів, без мільйонних фінансових оборотів фірми й без того постійного страшного відчуття, що якщо вона раптом не відповідей на чийсь робочий дзвінок протягом години, то абсолютно все навколо моментально впаде і розсиплеться.

Вона впевнено натиснула кнопку «Відправити», з полегшенням закрила кришку ноутбука і на кілька секунд просто заплющила очі. Ця вечірня тиша в їхній квартирі була неймовірно приємною. Вона не здавалася порожньою чи самотньою — вона була абсолютно живою і наповненою внутрішнім спокоєм.

З боку кухні в цей час долинало тихе, роздратоване бурчання. Данило вже більше години зосереджено розбирав на кухонному столі якийсь старий карбюратор від мотоцикла і, судячи із звуків, уже втретє випадково впустив на підлогу якусь дрібну металеву пружинку.

— Ну що, ти там ще живий взагалі? — досить голосно запитала Марта, не відкриваючи очей від задоволення.

— Він просто відверто наді мною знущається, цей шматок заліза, — незадоволено відгукнувся з кухні Данило, шурхотячи інструментами. — Але нічого, я його все одно рано чи пізно переможу.

Марта щиро посміхнулася. Ці найпростіші, звичайні побутові звуки, що наповнювали квартиру, тепер здавалися їй найприємнішим і найціннішим, що взагалі було в її новому житті після офісу.

У коридорі раптом тихо клацнув вхідний замок, і двері відчинилися. До них у гості нарешті прийшли Оксана з Артемом — обоє помітно мокрі від зливи, сильно зачервонілі від привокзального холоду, але з великими паперовими пакетами в руках, від яких на всю квартиру відразу дуже смачно пахло свіжим гарячим хлібом і часником.

— Там на вулиці зараз взагалі не просто якийсь дощ, там справжній біблійний потоп, — голосно прогудів Артем, енергійно струшуючи краплі води зі своєї важкої куртки прямо біля порога. — Оксанко, віддай їм швидше цей багет, поки я випадково не з’їв його сам прямо по дорозі сюди.

Оксана посміхаючись зайшла на кухню, тепло обійняла Данила збоку за плечі й щось дуже тихо, по-дружньому сказала йому на вухо. Той у відповідь голосно й щиро засміявся. Марта повільно встала зі свого дивана і спокійно пішла слідом за ними на кухню, щоб допомогти розставити посуд на столі.

Буквально за десять хвилин на столі вже стояли чисті скляні келихи, відкрита пляшка хорошого червоного вина і велика тарілка з різними видами сиру та нарізаним багетом. Вони не готували жодних складних святкових страв — на столі було просто все те, що знайшлося в холодильнику на цей момент. І цього простого частування всім виявилося цілком достатньо для гарного вечора.

— А як там зараз справи у нашого Ігоря, ти не знаєш? — тихо й обережно запитала Оксана, коли всі нарешті зручно сіли за стіл і розлили вино.

Марта лише мовчки знизала плечима у відповідь.

— Ну, я випадково зустріла його на цьому тижні біля нашого овочевого кіоску на розі. Виглядає він, чесно кажучи, дуже погано й втомлено. Цей їхній новий київський директор філії зараз просто нещадно заганяє всю команду, вимагає нереальних показників. Я прямо сказала йому кинути все хоч на тиждень і поїхати з дружиною відпочити на озера, щоб трохи прийти до тями.

— І що ж він тобі на це відповів? — Артем зацікавлено підняв вгору ліву брову.

— Та як завжди. Сказав, що у них там зараз триває капітальна внутрішня реструктуризація, і він ніяк не може залишити офіс.

За кухонним столом після цих слів на кілька секунд стало абсолютно тихо. Кожен згадав щось своє. Потім Данило спокійно підняв свій келих із вином і подивився на друзів.

— Ну, тоді давайте вип'ємо за реструктуризацію, — сказав він дуже просто й миролюбно. — Але тільки за нашу з вами. За нашу власну реструктуризацію життя.

Усі з посмішками торкнулися келихами один одного, і по кімнаті розійшовся тонкий дзвін скла. Вино виявилося дуже приємним на смак — терпким, теплим і якимось по-домашньому затишним.

Марта уважно дивилася на них усіх — на своїх найближчих людей — і раптом дуже чітко й ясно зрозуміла одну важливу річ: ось воно, її справжнє щастя. Це зовсім не якийсь там великий життєвий фінал, не якесь тріумфальне й гучне звільнення з посади керівника, і не вигадана кимось ідеальна глянцева картинка успіху. Це просто звичайний вівторок. Просто холодний осінній дощ за вікном. Просто близькі люди, які зараз сидять разом за одним столом, п'ють вино і взагалі не вимагають одне від одного бути якимись ідеальними, успішними чи правильними для суспільства.

Вже значно пізніше, коли гості нарешті пішли додому, а Данило залишився на кухні, щоб спокійно домити після вечері весь брудний посуд, Марта тихо вийшла з кімнати на маленький відкритий балкон. Осінній дощ до цього часу вже трохи вщух і лише зрідка капав із даху будинку. Вона стояла абсолютно боса прямо на прохолодній підлозі, одягнена в один великий і теплий светр Данила, і просто мовчки дивилась на те, як дрібні прозорі краплі води повільно стікають вниз по металевих перилах балкона.