Розділ 39: Випадкова зустріч

Серпень у Львові цього року видався надзвичайно сухим, спекотним і якимось пильним. Велике зелене листя на старих каштанах, що росли довгою рівною вервечкою уздовж усієї вулиці Городоцької, почало масово жовтіти, сохнути й скручуватися в трубочки ще задовго до Спаса. Воно ламалося від найменшого подиху вітру й тепер з тихим шурхотом качалося по сірому асфальту під ногами перехожих, наче звичайне брудне паперове сміття, яке ніхто не збирається прибирати.

У вівторок пообіді Марта спокійно стояла в невеликій черзі за свіжими овочами біля маленького металевого кіоску на самому розі своєї вулиці. Вона міцно тримала в руках просту тканинну екоторбу, в якій уже лежали два дійсно великі, пахучі рожеві помідори й соковитий пучок свіжої кінзи. Мобільний телефон у глибокій кишені її старих джинсів цього разу абсолютно мовчав, не видаючи жодного звуку. Після свого остаточного звільнення з логістичної фірми вона повністю заблокувала всі старі робочі контакти й залишила активним лише свій новий особистий номер — той самий, який тепер знало від сили всього лише з десяток найближчих людей.

— Марто? Це справді ти?

Вона здивовано обернулася на звук свого імені. Прямо за її спиною в черзі стояв Ігор. На ньому був одягнений той самий звичний сірий костюм-трійка, який він зазвичай завжди носив на найважливіші зустрічі з представниками податкової інспекції чи аудиторами. Але зараз цей його дорогий піджак висів на його сухому тілі якось дивно й мішкувато, а темно-синя краватка була ослаблена настільки сильно, що її щільний вузол негарно з’їхав кудись убік, під саму ліву ключицю. Під пахвами на світлій сорочці виразно розпливалися великі темні плями від поту, а в пальцях він судорожно й міцно стискав потерту шкіряну папку з документами, від якої на відстані пахло якимось дешевим китайським пластиком і чистою людською тривогою.

— О, привіт, Ігоре, — Марта трохи відступила вбік на тротуарі, чемно пропускаючи повз себе літню жінку з великим пластиковим візком на колесах. — Як твої справи? Як узагалі поживаєш?

— Та як тобі сказати… — він нервово й важко зітхнув, після чого швидко протер спітнілий лоб тильною стороною долоні, навіть не помічаючи, що лишає на шкірі слід. — Головний офіс із Києва буквально минулого тижня прислав нам абсолютно нового директора всієї філії. Якийсь зовсім молодий двадцятивосьмирічний хлопчина, котрий щойно закінчив навчання і має диплом МВА. Цей геній тепер абсолютно серйозно вимагає від нас детальні зрізи по всіх клієнтських базах о пів на дванадцяту ночі, у вихідні. Наша секретарка Аня вчора взагалі пів вечора просто сиділа й плакала в туалеті, тому що він прилюдно змусив її повністю переробляти величезні підсумкові таблиці через те, що вони були набрані шрифтом Arial замість Times New Roman. Уявляєш собі цей маразм?

Ігор говорив неймовірно швидко, постійно ковтаючи закінчення слів, активно жестикулював вільною рукою, і в його очах зараз світився той самий добре знайомий Марті гарячковий, хворобливий блиск людини, яка перебуває в стані хронічного стресу й хронічно не встигає жити. Марта уважно дивилася на його обличчя і з подивом ловила себе на думці, що відчуває до колишнього колеги лише легкий, майже ностальгічний і спокійний жаль. Вона сама за десять років занадто добре вивчила цей жахливий внутрішній стан: коли тобі щиро здається, що якщо ти прямо зараз, цієї ж секунди, не відправиш якийсь черговий звіт чи імейл клієнту, то у світі станеться катастрофа, а у тебе просто зупиниться серце від напруги.

— Знаєш, Ігоре, тобі зараз насправді просто терміново треба піти у нормальну відпустку, — спокійно й просто сказала вона йому, дістаючи гроші й розраховуючись із продавчинею за помідори. — Покинь усе бодай на два тижні. Поїдьте з дружиною кудись далеко, хоча б на ті ж самі Шацькі озера. Там зараз, кажуть, якраз вода дуже тепла, людей менше, відпочинете трохи від комп'ютерів.

— Та яка зараз може бути відпустка, Марто? Про що ти взагалі кажеш? У нас же там зараз повна внутрішня реструктуризація компанії йде, кожен день на рахунку, — він гірко й сумно усміхнувся, уважно розглядаючи її розправлені, розслаблені shoulders, повну відсутність будь-якого макіяжу на обличчі, просту футболку і звичайні старі кеди. — А ти… ти сама як узагалі поживаєш після всього? Ну скажи чесно, невже ні разу не шкодуєш, що так різко пішла? Там же в кінці цього кварталу у нас у всіх мав бути просто шалений, дуже пристойний річний бонус за показниками.

Марта зручно закинула свою важку тканинну торбу на плече. Звідти відразу приємно й сильно пахнуло свіжою кінзою та літніми помідорами.

— Ну, якщо говорити абсолютно чесно, то іноді я дійсно згадую про свою колишню велику зарплату, — спокійно відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Особливо коли просто гуляю містом і проходжу повз красиві вітрини з новим італійським взуттям чи одягом. Але потім, знаєш, я згадую інше. Я згадую, як тепер стабільно лягаю спати о десятій вечора, засинаю буквально за три хвилини без жодних заспокійливих таблеток і прокидаюся вранці сама, без головного болю. І в такі моменти я дуже чітко розумію, що ніякий у світі грошовий бонус цього стану просто не купить. Так що тримайся там, Ігоре. І головне — постарайся не дати цьому новому керівнику себе повністю доконати. Повір моєму досвіду, той нещасний шрифт Arial у звітах точно не вартий твого майбутнього інфаркту.

Вона дружелюбно й м'яко кивнула йому на прощання, розвернулася і спокійно пішла далі вниз по тінистій вулиці в бік свого будинку. Ігор так і залишився самотньо стояти біля овочевого кіоску, продовжуючи щосили притискати до своїх грудей ту нещасну шкіряну папку, наче це було якесь єдине рятувальне коло, хоча насправді саме ця папка з кожним днем усе сильніше тягнула його на саме дно.

Данило вже чекав на неї прямо біля дверей під'їзду. Він, судячи з усього, щойно приїхав на своєму мотоциклі з ремонтної майстерні. Його великі руки знову виразно пахли спеціальним рідким технічним милом, яким відмивають мазут, а на старих робочих джинсах біля коліна з'явилася зовсім нова, свіжа масна пляма від мастила.