Розділ 37: Останній поворот

Дорога додому практично завжди й усім здається набагато коротшою за дорогу туди, але цього конкретного разу весь час їхнього руху ніби розтягувався, як густа, гаряча ліпова смола на сонці. Вони обоє поверталися назад до великого Львова зовсім не тому, що знову були чимось сильно змушені або мусили це зробити через якісь зовнішні обставини, а виключно тому, що разом дуже чітко й природно відчули: цей перший важливий цикл їхніх вільних гірських мандрів на мотоциклі повністю й гарно завершено. Вони більше ні на хвилину не тікали від цього великого міста, бо з цього моменту просто взагалі більше не боялися його колишнього тиску чи галасу. Вони тепер поступово вчилися спокійно й розважливо жити в самому центрі цього міського середовища, але виключно на своїх власних, чесних людських умовах.

Марта зручно сиділа на пасажирському задньому сидінні за спиною Данила, уважно дивлячись на добре знайомі їй зелені контури карпатського передгір’я, які з кожним новим кілометром траси поступово й неминуче перетворювалися на широку, відкриту галицьку рівнину. Вона всім тілом відчувала дуже приємну, важку втому в кожному своєму м’язі — ту саму справжню, здорову фізичну втому, яка зазвичай приходить до людини лише після багатьох довгих днів, проведених на свіжому повітрі, біля річки та в дорозі. Вона легким рухом руки торкнулася міцного плеча Данила. Він відразу добре відчув цей її м'який дотик крізь шкіру куртки й злегка, плавно знизив загальну швидкість руху мотоцикла, дозволяючи приємному вечірньому вітру вільно овівати їх обох першою прохолодою близького міського передмістя.

— Ну що, ти вже повністю готова до цього всього? — голосно запитав він у неї через своє плече, трохи повернувши голову в бік.

— Так, я повністю готова, — спокійно й чітко відповіла Марта.

І ця її коротка відповідь зараз зовсім не була якоюсь вимушеною згодою на остаточне повернення до її старих офісних правил, жорстких графіків чи щоденного контролю. Це була її справжня внутрішня готовність упевнено зустріти те саме зовсім нове, вільне життя, яке вони за ці кілька днів збудували й відкрили для себе абсолютно самі, без сторонньої допомоги чи планів.

Вони повільно в’їхали в межі міста саме в той красивий момент, коли велике вечірнє сонце вже майже повністю торкалося своїм золотим краєм дахів високих міських багатоповерхівок на околиці. Весь великий Львів звично зустрічав їх своїм постійним гучним шумом автомобілів, виразним запахом свіжої кави з численних відкритих літніх кав'ярень та звичною вечірньою метушнею людей, які поверталися з роботи. Але Марта в цю хвилину більше взагалі не відчувала того колишнього, знайомого кожній офісній людині важкого психологічного тиску чи внутрішньої тривоги. Вона просто спокійно й трохи відсторонено дивилася на великий натовп перехожих на тротуарах — хтось із них знову кудись дуже сильно поспішав і біг, тримаючи в руках шкіряний портфель, хтось нервово й голосно розмовляв на ходу по мобільному телефону, а хтось роздратовано й безперервно сигналив іншим водіям у великому автомобільному заторі на перехресті. Тепер усе це навколо виглядало для неї просто як звичайний, природний ритм великого міського життя, в якому вона сама більше ні на секунду не мусила брати обов'язкову участь, якщо особисто цього не хотіла.

Данило акуратно зупинив важкий мотоцикл прямо біля старих дерев'яних дверей її під'їзду. Марта неквапливо зняла з голови важкий чорний шолом і легким рухом рук повністю розтрусила своє довге волосся, яке за всі ці дивовижні дні в горах дуже глибоко ввібрало в себе чистий запах яскравого сонця, вечірнього багаття, сухого сіна та сильного гірського вітру. Вона на секунду зупинилася й уважно подивилася на свої власні долоні — усі колишні темні сліди від старого машинного мазуту та бруду вже майже повністю відмилися прохолодною водою з річки, а шкіра на руках стала помітно засмаглою від постійного сонця. Вона тепер сама дуже чітко й остаточно бачила, що більше ніколи не буде тією самою заклопотаною жінкою, яка ще минулого понеділка рано-вранці звично й суворо заходила у свій кабінет із великою пачкою нових документів.

— І що ж ти тепер збираєшся робити далі, у найближчі дні? — запитав Данило, заглушивши мотор, який з тихим клацанням затих, і уважно подивився на неї.

— Спочатку я просто добре відпочину, — з теплою посмішкою сказала вона, дивлячись йому прямо в очі дуже щиро й абсолютно спокійно. — А потім, трохи пізніше, я нарешті знову почну просто писати. Але цього разу я буду писати зовсім не робочі звіти, не сухі посадові інструкції для підлеглих і не плани логістики. Я буду писати саме те, що я сама насправді дуже сильно хочу й можу розповісти цьому світові.

Вона в цей конкретний вечірній момент назавжди зрозуміла для самої себе одну дуже важливу річ: її власна творчість та робота зі словом — це насправді теж її особистий, унікальний спосіб життєвого руху вперед, і тепер весь цей рух повністю й безроздільно належить тільки їй одній, без жодних обмежень чи умов компанії. Вона більше ніколи в житті не збиралася писати якісь тексти просто для офіційної "галочки" перед керівництвом або підлаштовуватися під вимоги якоїсь специфічної аудиторії, яка завжди вимагала від неї лише сухих, стандартизованих та позбавлених будь-якого життя текстів і таблиць. Марта тепер нарешті, після стількох років професійного мовчання та чужих інструкцій, мала свій власний, справжній, живий і дуже сильний людський голос, і вона збиралася ним скористатися на повну силу.