Розділ 34: Укриття в горах

До самого вечора затяжна гроза нарешті повністю вщухла, залишивши після себе лише добре прибитий до землі сірий пил, дивовижно чисте, прохолодне повітря і той самий неймовірний, ні з чим не порівнянний запах мокрої землі та лісової зелені. Вони досить довго й повільно піднімалися вгору розмитою дорогою і врешті-решт дісталися до невеликої, старої колиби пастухів, яка стояла самотньо високо в горах на полонині. Всередині цієї зрубної будівлі було абсолютно сухо, затишно і густо пахло скошеним літнім сіном. Внутрішній простір зустрів їх напівтемрявою — лише яскраве світло від невеликого багаття, яке Данило вміло розвів прямо посередині земляної підлоги на спеціальному майданчику з каміння, м'яко освітлювало колоди й відкидало довгі рухливі тіні на дерев’яні стіни колиби.

Обидва вони були мокрі буквально до останньої нитки, але від цього контрасту з холодним гірським повітрям у сухому приміщенні ставало ще затишніше й спокійніше. Марта з полегшенням зняла свої важкі мокрі кросівки, ретельно викрутила просяклі водою шкарпетки й сіла на дерев'яну колоду якомога ближче до живого вогню. Полум'я швидко розжарювало великі круглі камені навколо багаття, випускаючи глибоке, густе тепло, яке поступово, сантиметр за сантиметром, проникало в кожну змерзлу клітину її втомленого тіла.

— Ти там зовсім не мерзнеш у цих мокрих речах? — турботливо запитав Данило, дістаючи з глибини бічної брезентової сумки мотоцикла їхній останній сухий одяг, який дивом не промокнув під зливою.

— Ні, знаєш, мені зараз насправді дуже тепло, навіть дивно, — Марта розслаблено простягнула відкриті долоні ближче до яскравого полум’я. — Мені взагалі здається, що я тільки тут, у цих горах, нарешті почала по-справжньому відчувати своє власне тіло. Не як якийсь залізничний механізм для щоденного виконання складних робочих задач чи контролю за офісом, а як звичайну, живу частину цього великого навколишнього світу.

Данило мовчки кивнув і сів на сіно поруч із нею. Він був чоловіком мовчазним за своєю природою, як і завжди в повсякденному житті, але в цьому його спокійному вечірньому мовчанні зараз було стільки глибокого людського розуміння та підтримки, скільки просто неможливо було б висловити жодними найкращими словами чи довгими фразами. Він повільно дістав із кишені куртки маленький металевий ліхтарик, увімкнув його й спрямував тонку смугу світла на старі колоди стін колиби. Там, на потемнілому від часу дереві, в різних місцях були акуратно вирізані ножем численні дати, короткі написи та імена різних людей — пастухів, мисливців і таких самих випадкових мандрівників, які ховалися тут від негоди десятки років тому.

— Дивись сюди, ось виразно видно напис — 1974 рік, — він обережно провів шорстким пальцем по старому, витертому до гладкості дереву колоди. — Усі ці люди свого часу прийшли сюди, перечекали свій дощ і пішли далі, а ці гори й ця стара хата все одно залишаються стояти на своєму місці.

— І ми з тобою точно так само колись прийдемо у цей світ і підемо з нього, — тихо, але дуже впевнено додала Марта, дивлячись на іскри від багаття. — І знаєш, для мене це зараз насправді дуже прекрасне, витверезуюче усвідомлення. Раніше я майже щодня тільки те й робила, що намагалася за всяку ціну залишити якийсь свій вагомий «слід» у бізнесі, у логістиці компанії. Мені щиро хотілося, щоб моє ім’я обов'язково щось означало для колег та конкурентів, щоб мене поважали за результати. А зараз, сидячи тут, мені раптом стало цілком достатньо того простого факту, що я взагалі жила, що я була тут сьогодні, сиділа поруч із тобою біля цього вогню й на власні вуха чула цей великий лісовий дощ. І цього для щастя насправді цілком досить.

Цього вечора вони взагалі не розмовляли надто багато, не обговорювали плани на завтра і не згадували минуле. Вони просто спокійно їли звичайні м'ясні консерви прямо з бляшанок, які зараз, після важкої дороги під зливою, смакували їм набагато краще за будь-який дорогий ресторанний делікатес у центрі міста, і мовчки дивилися на те, як повільно й тихо догорають червоні вуглі в багатті. Марта фізично відчувала, як усі її колишні хаотичні й тривожні думки нарешті стають абсолютно спокійними, чистими й рівними, наче той повільний потік води в гірській річці після завершення великої грози.

Коли вона вже пізніше вночі почала засинати, зручно вмостившись на грубому, трохи колючому, але такому теплому й пахучому гірському сіні під стіною колиби, вона востаннє за день подумала про те, що завтра настане абсолютно новий ранок і новий день. Вона зараз взагалі не мала жодного уявлення, де саме вони будуть перебувати завтра в цей самий час, що саме вони будуть робити і куди далі поверне колесо їхнього мотоцикла. Але при цьому вона знала одну річ абсолютно точно й безповоротно: вона більше ніколи в житті добровільно не повернеться до того свого колишнього існування, де кожен людський час і кожен день вимірювався виключно суворими робочими дедлайнами, реєстрами та звітами.

Усе її особисте життя й час тепер вимірювалися зовсім іншими речами — її власними спокійними подихами, тривалими поглядами цієї людини поруч і цим маленьким вогнем біля ніг, який повільно й закономірно згасав у повній нічній темряві високих гір. Марта нарешті, після стількох років блукань і чужих очікувань, відчувала себе вдома. У самій собі.

Навколо колиби панувала справжня ніч. Вітер на полонині зовсім ущух, ліс за стінами мовчав, і лише зрідка десь далеко внизу в ущелині ледь чутно шуміла та сама річка, від якої вони піднялися. Данило обережно вкрив її зверху своєю сухою курткою, підтягнув ближче сумки, захищаючи від можливого протягу з дверей, і ліг поруч, поклавши руку їй під голову. Його міцне, спокійне дихання в темряві остаточно заспокоювало її. Марта заплющила очі, відчуваючи, як останні краплі денної втоми залишають її тіло, розчиняючись у теплі пахучого сіна. Попереду був чистий світанок, довга гірська дорога і вся та велика, нерозпланована свобода, яку вона нарешті дозволила собі мати.