Розділ 27: Межа, де закінчується асфальт

Гори зустріли їх зовсім не лагідними обіймами, а дуже холодним, різким і пронізливим вітром, який миттєво збив усю важку спеку розпеченого липневого міста. Данилів старий мотоцикл, по саму зав'язку обвішаний дорожніми сумками та рюкзаками, зараз виглядав як втомлений в’ючний мул. Він нарешті важко зупинився на самому узбіччі, саме в тому місці, де старий міський асфальт закінчувався і переходив у розбиту гравійну дорогу. Далі вперед ішла лише та стежка, яку Марта раніше звикла бачити виключно на паперових робочих картах: тонка, звивиста лінія, що повністю губилася в дуже густих, майже чорних хвойних лісах.

Данило повернув ключ і заглушив двигун. Та глибока тиша, що моментально настала після багатогодинного гуркоту мотора на трасі, була дуже важкою, майже як щільна оксамитова завіса в театрі. Вона спочатку навіть сильно дзвеніла в вухах від незвичності, перебиваючись лише ледь чутним, далеким рівномірним шумом гірського потоку десь дуже глибоко внизу під схилом. Марта повільно й обережно злізла з пасажирського сидіння, чітко відчуваючи, як за час довгої дороги у неї сильно затерпли ноги, і мимоволі торкнулася рукою шорсткого пластику шолома. Цей шолом за останні дні вже став для неї якоюсь невід’ємною частиною її нового, абсолютно незвичного життя.

— Ну що, керівництво, приїхали, — Данило спокійно зняв свій шолом, остаточно розпатлавши й без того неслухняне волосся, яке від сильного зустрічного вітру зараз перетворилося на ще більший хаос. — Мобільний зв’язок у мене повністю пропав ще якихось три кілометри тому. Далі по дорозі тільки ми, дикі камені та лісові олені, якщо нам сьогодні взагалі пощастить їх побачити.

Він повернувся і подивився прямо на неї — очі в нього в цю хвилину були дуже ясні, спокійні, без того звичного сірого нальоту міської втоми, який зазвичай щодня з’їдав його під час роботи в місті. На переніссі у нього запеклася невелика свіжа подряпина, а на правій щоці розпливалася темна пляма від придорожнього пилу. Марта мимоволі подивилася на свої власні руки: в’їдений у дрібні тріщини шкіри темний мазут, помітно потріскана від постійного вітру шкіра на пальцях і нігті, під якими за час поїздки забився сірий гірський пісок. Раніше, ще якихось кілька місяців тому, вона б напевно просто знепритомніла або влаштувала істерику від одного вигляду власного відображення в маленькому дзеркалі заднього виду мотоцикла. А зараз… Зараз їй було просто по-справжньому добре від усього цього.

— Я тепер взагалі не хочу повертатися до того стану, щоб постійно перевіряти, чи є у мене на екрані сигнал мережі, — спокійно сказала вона, дивлячись на високі гострі вершини гір, що своїми краями буквально впивалися в низьке, важке літнє небо. — Даниле, а ми можемо просто лишитися тут жити? Ну, хоча б до самого вересня?

— Можемо, чому ж ні, — Данило повільно підійшов ближче до неї, міцно обхопив своїми великими руками за плечі, добре відчуваючи, як сильно вона зараз тремтить від непривичного гірського холоду. — Тільки врахуй, що тоді нам обом доведеться дуже швидко вчитися ловити річкову форель прямо руками в потоці й спати щоночі на сирій землі під ялинкою. Ти сама взагалі готова до такого повороту?

— З тобою — так, готова.

Вони залишили мотоцикл на узбіччі й пішли пішки далі вгору по схилу. Марта впевнено йшла трохи попереду, чітко відчуваючи, як кожен новий крок по нерівному гострому камінню змушує сильно працювати ті м’язи ніг, про існування яких вона вже давно встигла забути в своєму м'якому офісному кріслі. Навколо них дуже сильно пахло сирим лісовим мохом, розтертою пальцями сухою хвоєю і якимось далеким, ледь помітним димом від чийогось багаття. Це не був якийсь знайомий запах дорогих міських парфумів, це був чистий запах справжньої природи, яка ніколи не просила у неї жодних письмових звітів і не вимагала дотримання жорстких дедлайнів.

Десь через годину швидкої ходьби вони нарешті знайшли для себе ідеальну галявину: вона була абсолютно рівною, повністю вкритою густим низьким килимом дикої чорниці, і саме звідси відкривався чудовий краєвид на всю далеку гірську долину. Данило відразу ж спокійно почав розставляти їхній намет. Всі його рухи при цьому були дуже чіткими, швидкими й впевненими — він чудово знав цю справу, як і абсолютно все інше, до чого коли-небудь торкалися його руки. Марта йому зовсім не допомагала, вона просто мовчки стояла поруч на траві, спостерігаючи за тим, як він упевнено забиває маленькі металеві кілки в тверду землю, і відчувала при цьому якесь неймовірне, величезне полегшення всередині. Вона зараз ні за що в світі не відповідала. Вона нікого не вела за собою і нікому нічого не наказувала. Вона була просто звичайною Мартою, яка стоїть на високому схилі гори й спокійно дивиться на те, як велике сонце повільно заходить за далекий хребет, фарбуючи все небо навколо в колір розлитого червоного вина.

Коли сонце остаточно сіло за гори, навколо стало зовсім темно, а в чистому небі над їхніми головами раптом висипали такі величезні й яскраві зірки, яких вона ніколи в своєму житті не бачила в місті через постійну підсвітку нічної реклами та ліхтарів. Вони розпалили маленьке, затишне вогнище з сухого гілля. Данило дістав свій складний ніж, акуратно нарізав товсті шматки хліба, а потім дістав із паперового пакета залишки тієї самої дині. Від довгої дороги вона вже стала зовсім м’якою, але від цього здавалася ще більш солодкою, ніж раніше.

— Знаєш, — спокійно сказав він, уважно дивлячись на яскравий вогонь, де з тихим тріском перегорали сухі гілки, — я колись давно, коли ми тільки познайомилися, щиро думав, що такі люди, як ти, взагалі не вміють ніколи зупинятися. Мені здавалося, що у вас у крові замість звичайних еритроцитів крутяться якісь маленькі жорсткі годинникові механізми.

— Я й сама раніше про себе так думала, — Марта близько простягнула руки до тепла, відчуваючи, як гарячий вогонь приємно пече її долоні. — І мені насправді завжди було неймовірно страшно просто взяти й зупинитися хоч на один день. Я чомусь постійно думала, що якщо я зараз не біжу щосили вперед, то я автоматично падаю вниз. А все виявилося набагато простіше — якщо ти нарешті перестаєш бігти, ти тільки тоді починаєш по-справжньому твердо стояти на своїй землі.