Розділ 23: Запах сухого полину

У вівторок одразу по обіді справжнє літо повернулося у Львів із якоюсь особливою, сухою й задушливою злістю. Гаряче повітря над довгими залізничними коліями біля ремонтної майстерні Данила помітно тремтіло, коливалося й візуально розпливалося, наче над великою розігрітою пательнею на вогні. Марта приїхала туди автобусом близько четвертої години дня, коли в їхньому центральному офісі через черговий масштабний збій на міській підстанції повністю вимкнулися всі робочі комп’ютери, кондиціонери та світло, а секретарка Аня з юристом Ігорем просто без діла сиділи на широких мармурових підвіконнях, відверто леліючи в душі надію на офіційне дострокове закінчення цього невдалого робочого дня.

Вона тоді не стала довго чекати відновлення мережі чи давати комусь якісь вказівки. Просто залишила свої великі ключі від кабінетів на вхідній стійці, мовчки вийшла з прохолодного під'їзду на вулицю й відразу сіла в першу-ліпшу жовту маршрутку, яка за маршрутом йшла в бік залізничного вокзалу.

Тепер вона нерухомо стояла посеред занедбаного й порожнього подвір’я старого промислового ангара. Під її босоніжками з тихим тріском хрустіли сухі, ламкі стебла дикого полину, який за довгі роки рясно розрісся в тріщинах між сірими бетонними плитами й тепер виділяв на гарячому сонці свій гострий, гіркий, майже лікувальний аромат трав. На Марті сьогодні були вдягнені звичайні вільні лляні штани, які вона зовсім недавно купила в маленькому секонд-хенді на вулиці Валовій за якісь смішні копійки, і проста тонка майка на бретельках. На ній не було жодної тісної білизни, яка б боляче тиснула в ребра при диханні, та жодного макіяжу на обличчі, який міг би моментально потекти від цієї божевільної міської спеки.

Данило знайшовсь у затінку прямо за великим залізним ангаром. Він спокійно сидів на старому, лисому автомобільному скаті під кривим, нашвидкуруч натягнутим наметі з брезенту й зосереджено точив гострий ланцюг до своєї бензопили. Металевий, різкий скрегіт маленького напилка об залізні зуби ланцюга був дивовижно ритмічним, монотонним і якимось заспокійливим, схожим на гучне цвірінькання величезного залізного цвіркуна в траві.

— О, дивись, утекла-таки з роботи, — він повільно підняв голову від ланцюга, сильно мружачись від яскравого денного світла. На його щоці знову темніла свіжа чорна смуга від пилу та гальмівної колодки, а сіра футболка на грудях повністю просякла солоним потом.

— Там у нас світло в усьому кварталі вимкнули, — Марта спокійно сіла прямо на суху жовту траву поруч із його автомобільним скатом, зручно підібгавши під себе босі ноги. Земля під нею була дуже гарячою, навіть крізь тонку лляну тканину штанів виразно відчувалося це сухе, глибоке й тривале тепло розігрітого бетону. — Ігор ще намагався щось голосно говорити мені про паперові реєстри, звіти та ручну роботу, але я його навіть слухати не стала, просто розвернулася й пішла геть.

Данило відклав довгий напилок убік, акуратно зняв залізний ланцюг із колін і поклав його на іржаву залізяку поруч із собою.

— І абсолютно правильно зробила, давно пора було. Ігор твій за своїм характером — як старий міський трамвай, він без рейок та інструкцій узагалі нічого не вміє робити. А ти ось уже цілком вмієш без них обходитися.

Він повільно протягнув руку назад, дістав із глибокого пластикового ящика, що стояв у густому затінку за скатом, відкриту пляшку мінеральної води. Вода в ній від спеки вже була абсолютно теплою, але Марта все одно взяла її з великою вдячністю. Вона швидко зробила кілька великих, жадібних ковтки, відчуваючи, як тепла волога розтікається по сухому горлу, залишаючи після себе легкий присмак солі й пластикової пляшки.

— Мені сьогодні вранці Артем дзвонив, — Данило забрав у неї пляшку й одним рухом допив залишки води. — Вони зараз облаштувалися на озерах під Любінем. Каже, Оксанка вчора ввечері вперше за весь цей тиждень сама на старій печі спекла великий пиріг із тими грецькими персиками, які вони з собою так довго й наполегливо перли через три кордони у валізах. Ще сказав, що в Київ по роботі більше взагалі не поїде до самої осені, навіть якщо його туди якісь міністри на аркані тягнутимуть.

— Я дуже рада за них, чесно, — Марта тихо зітхнула й розслаблено поклала голову йому на коліно. Робочі штани Данила були дуже жорсткими від старого в’їденого бруду, мазуту й бензину, але зараз для неї це було найзручніше й найбезпечніше місце у всьому світі. — Мені іноді здається, що ми всі якось дивно й сильно здичавіли за це літо.

Данило мовчки почав акуратно перебирати її волосся своїми товстими, шорсткими пальцями. Його нігті все ще надійно зберігали темну облямівку від мазуту, яка не відмивалася жодним милом, але при цьому вони ковзали по її шкірі голови дивовижно легко, м'яко й приємно.

— Здичавіли — це якраз коли ви в своїх закритих залізобетонних коробках з ранку до вечора сидите й думаєте, що то і є справжнє життя. А тут — цілком нормальний, людський липень. Скоро вже серпень настане, кавуни всюди підуть. Купимо тоді разом один великий, кілограмів на п'ятнадцять, і з’їмо його прямо тут, на цих гарячих бетонних плитах під ангаром.

Марта повільно закрила очі. Важкий вантажний потяг десь далеко на перегоні знову гучно й ритмічно стукнув своїми металевими колесами — раз, другий, третій. Цей звичний звук залізниці більше не здавався їй якимось тривожним сигналом до термінової дії, робочим дедлайном чи нагадуванням про логістику компанії. Тепер це був просто звичайний пульс цього великого міста, який спокійно бився сам по собі, абсолютно не питаючи її особистого дозволу чи контролю.