Розділ 18: Смак дикої дині

О восьмій годині вечора біля Порохової вежі було дійсно дуже гамірно й людно. Під старими великими деревами, де зелена трава за літо вже майже повністю вигоріла від палючого сонця і перетворилася на суху руду солому, групами сиділи підлітки з акустичними гітарами, стояли якісь місцеві художники з вицвілими дерев'яними етюдниками, а біля самого переходу сиділи літні бабці, які намагалися продати перехожим останні маленькі букетики вже зів’ялої лаванди. Вечірнє повітря в цьому місці було дуже сухим, густим і важким, воно виразно пахло гарячим камінням старих фортечних мурів і солодким, майже нудотним липким сиропом від лип, які вже практично повністю відцвітали.

Данило спокійно сидів на низькому дерев'яному паркані прямо біля самого входу в сквер. Його проста сіра футболка була трохи мокрою на спині від сильної денної спеки, а короткі рукава він закотив так високо вгору, що збоку було добре видно велике темне татуювання на правому передпліччі — якийсь старий, уже напівстертий від часу компас без стрілок. Між ніг на землі у нього стояв великий, ніби обісцяний яскравим липневим сонцем паперовий пакет, з якого дійсно на всю вулицю йшов шалений, дуже солодкий аромат повністю стиглої дині.

— Запізнилася рівно на чотири хвилини, — спокійно сказав він, повільно підводячись із паркану і звичним рухом закидаючи свою сумку на плече. Його очі трохи мружилися від яскравих залишків сонячного світла, яке все ще пробивалося крізь густе зелене листя старих в'язів.

— Мене Ігор в офісі довго тримав, — Марта підійшла до нього ближче, відчуваючи, як від одного лише погляду на його неслухняне, вічно розпатлане волосся всередині неї стає дуже тихо, спокійно й гаряче. — Він знову сильно бідкався через цей Тернопіль і рахунки філії. Казав мені прямо в очі, що я просто зламалася і стала нею нехтувати.

— Ну, Ігорю насправді іноді навіть корисно трохи понервувати, щоб не розслаблявся, — Данило щиро посміхнувся, легко підхопив великий паперовий пакет із динею однією рукою, а іншою своєю рукою міцно й упевнено взяв Марту за пальці. Його широка долоня була абсолютно сухою, гарячою і трохи шорсткою від твердих мозолів після суботньої довгої вовтузні з карбюратором. — Ходімо краще на вали. Там зараз хоч якийсь слабкий вітер дує від парку, легше дихати буде.

Вони разом повільно піднялися крутою витоптаною стежкою вгору, туди, де колись у минулі століття стояли старі гармати. Усе місто з цієї висоти зараз здавалося величезним рудим звіром, який ліниво й повільно вкладався спати під товстою ковдрою з вечірнього автомобільного смогу та красивих рожевих хмар на горизонті. Данило спокійно дістав зі своєї кишені звичайний складний ніж із простою дерев'яною ручкою — досить старий ніж, із трохи потемнілим від часу металевим лезом — і одним точним, сильним рухом розрізав велику диню навпіл прямо в пакеті. Солодкий сік миттєво бризнув на суху траву під їхніми企 ногами, і все повітря навколо них в один момент стало таким липким і солодким, що здавалося, його можна було їсти ложкою прямо з повітря.

— Тримай свою частину, — він спокійно протягнув їй більшу половину розрізаного плоду прямо так, як було, без жодних тарілок чи паперових серветок. На свіжому зрізі бурштинова соковита м'якоть красиво блищала в променях сонця від безлічі дрібних крапель соку.

Марта обережно взяла її обома руками. Липкий сік відразу ж потік вниз по її зап’ястях, бруднячи її чисту білу офісну блузку, але їй у цю хвилину було абсолютно байдуже до цього. Вона сміливо вкусила диню прямо з самого краю — м'якоть була дуже теплою від сонця, солодкою майже до гіркоти, з виразним і сильним присмаком літнього сонця та сухої трави.

— Ну і як воно тобі на смак? — Данило зацікавлено дивився на неї, сам швидко витираючи свій рот тильною стороною долоні й залишаючи при цьому на щоці помітний мокрий слід від соку.

— Справжня сміттєва їжа, — Марта голосно засміявся, відчуваючи, як ще одна велика крапля соку падає з її підборіддя прямо на коліно синіх джинсів. — Ніякої реальної поживної цінності для організму. Одна суцільна глюкоза і більше нічого.

— Зате це дуже смачно, — спокійно відповів він, просто сів на суху траву валу, широко витягнувши вперед ноги, і легенько потягнув її за руку за собою.

Марта без вагань сіла поруч із ним на землю, щільно притулившись своїм плечем до його боку. Проста тканина його сірої футболки звично пахла якимось пральним порошком і тим їхнім особливим, сухим запахом далекої автомобільної траси, який, здавалося, вже просто намертво в'ївся в його шкіру за роки поїздок на мотоциклі. Вони сиділи абсолютно мовчки, спокійно жували теплу диню і просто дивилися на те, як у старих будинках на вулиці Підвальній один за одним повільно спалахують маленькі жовті вікна квартир.

Вона вперше за дуже багато років нарешті по-справжньому відчула цей поточний момент життя — відчула його не як якийсь черговий обов'язковий пункт у своєму щоденному робочому плані, не як якусь тривалу підготовку до наступного важкого робочого дня, а просто як чотири хвилини свого запізнення на зустріч, як брудні від солодкого соку руки, і як людину поруч, якій взагалі не треба нічого доводити чи пояснювати. У неї в кишені зараз абсолютно мовчав телефон, у неї на робочому столі в офісі лежала велика непідписана синя папка з документами, а в Києві її знайомий Артем уже, мабуть, якраз сідав у вечірній поїзд до Львова.

Весь цей величезний світ навколо них продовжував швидко крутитися своїм звичним ходом. Величезний, заплутаний, дуже неідеальний, наче складний грецький вузол із тисяч людських доль, судових засідань та аудиторських перевірок. Але зараз, сидячи на цих старих земляних валах, під сухими липами, цей величезний вузол проблем здавався Мартині зовсім не страшним і не загрозливим для її життя. Бо вона тепер точно знала, що його більше ніколи не треба буде розплутувати наодинці.

Вони продовжували сидіти вдвох, поки темрява остаточно не огорнула сквер і будинки навколо. Підлітки на низу продовжували тихо співати під гітару якісь знайомі старі пісні, повз них зрідка проходили інші пари, але тут, на горі, біля залишків старої фортеці, було своє окреме життя. Марта дивилася на свої липкі пальці, потім на Данила, який спокійно доїдав свій шматок, і відчувала, як уся та колишня офісна напруга, яка роками змушувала її тримати спину рівно і контролювати кожен крок підлеглих, остаточно зникає, розчиняючись у теплому повітрі цього липневого вечора.