Розділ 17: Нові рейки

У середу ввечері весь їхній великий офіс порожнів якось особливо тихо й помітно. О пів на сьому вечора секретарка Аня вже повністю вимкнула свій робочий комп’ютер, швидко зібрала в сумку залишки недоїдених за день булочок і, тихенько цокаючи тонкими підборами по лінолеуму, майже навшпиньках вислизнула за вхідні двері. Марта через занадто тонкі гіпсокартонні стіни свого кабінету виразно чула кожен її крок у порожньому коридорі. Раніше, у своєму минулому звичному стані, вона б обов'язково автоматично глянула на годинник на стіні й зробила для себе внутрішню сувору помітку: «Знову пішла з роботи на цілих п'ятнадцять хвилин раніше». Сьогодні вона навіть голови не підняла в той бік, продовжуючи спокійно дивитися у відчинене вікно.

За чистим склом повільно й важко засинав розпечений за день липневий день. Яскраве літнє сонце міцно чіплялося за гострі темні шпилі костелу Ольги і Єлизавети, залишаючи після себе на далекому обрії довгу, насичену червону смугу, яка була дуже схожа на слід від різкого гальмування автомобіля на гарячому асфальті. У повітрі кабінету стійко пахло нагрітим залізом сусідніх дахів, сухим тополиним пухом, який дрібними жмутками забивався в дальні кутки дерев'яного підвіконня, і старою, давно захололою заваркою чорного чаю з офісної кухні.

Марта нерухомо сиділа в кріслі, поклавши лікті на стіл, і повільно крутила в пальцях свій старий срібний ключик на ланцюжку. Ланцюжок від нього вже помітно потемнів від часу й постійного літнього поту, але сам метал усе одно здавався їй зараз приємно прохолодним на тлі тієї важкої задухи, що панувала в усьому приміщенні філії.

Двері її кабінету відчинилися з характерним, дуже важким і знайомим скрипом — це був їхній головний юрист Ігор. Він уже повністю зняв свою обов'язкову офіційну краватку, розстебнув верхній ґудзик на комірі білої сорочки, і від нього зараз набагато сильніше, ніж зазвичай, тхнуло дешевим сигаретним димом та міцною кавою з коридорного автомата. В руках він міцно тримав товсту синю пластикову папку з великим паперовим написом «Тернопіль. Аудит. Логістика».

— Марто Володимирівно, я тільки-но повністю переглянув усі ці нові матеріали, — Ігор важко сів на стілець навпроти її столу, гучно й стомлено віддуваючись після підйому сходами. Його сиве волосся трохи розпатлалося в різні боки, а під очима залягли глибокі, темні жовтуваті тіні від хронічного недосипання. — Якщо ми зараз же не подамо офіційне клопотання про перенесення термінів цієї перевірки, то податківці повністю заблокують усі рахунки нашої філії вже в п'ятницю вранці. Нам терміново потрібен твій особистий підпис під довіреністю на київських адвокатів, які будуть займатися цією справою. Данило сказав, що йому взагалі байдуже, хай усе вирішує юридичний відділ на свій розсуд. Але ж ти сама чудово розумієш, які можуть бути наслідки…

Він раптово запнувся на пів слові, звично чекаючи на її миттєву й чітку реакцію — швидку, за заздалегідь підготовленим алгоритмом, з обов'язковим ретельним вичитуванням кожного абзацу тексту та посиланнями на внутрішні інструкції компанії.

Проте Марта просто спокійно протягнула руку, забрала у нього цю важку синю папку й повільно поклала її на самий край свого столу, навіть не відкриваючи першу сторінку. Папір документів був шорстким на дотик і виразно пахнув сухою казенною канцелярією.

— Ігоре, я все підпишу, — дуже тихо й спокійно сказала вона, дивлячись на юриста. — Просто залиш цю папку тут, на столі. Я завтра вранці все уважно гляну.

Юрист буквально застиг на своєму стільці, здивовано витріщившись на неї крізь свої товсті окуляри в чорній оправі, які знову з'їхали на самий кінчик його носа. Його пальці, що за звичкою вже тягнулися до кишені штанів за м'ятною жувальною гумкою, так і завмерли на пів дорозі в повітрі.

— Марто Володимирівно, ти себе взагалі добре почуваєш? — несподівано перейшов він на приглушений шепіт, майже з острахом розглядаючи її спокійне обличчя. — Ти ж за цей Тернопіль і за зрив термінів минулого місяця трьох директорів регіональних філій без жалю звільнила. А зараз ти мені просто кажеш «вранці гляну»? Там же мільйонні обороти по всій західній логістиці проходять.

— Ці обороти абсолютно нікуди не дінуться за якісь найближчі двадцять годин, Ігоре, — Марта повільно встала зі свого робочого крісла, підійшла ближче до великого вікна і сильніше штовхнула дерев'яну раму від себе.

Всередину кімнати відразу увірвався великий потік теплого вечірнього повітря, що пахло автомобільними вихлопними газами, нагрітим бетоном та прибитим до землі пилом.

— І рахунки нашої філії ніхто не заблокує до дев'ятої години ранку цієї п'ятниці, ти сам це чудово знаєш як юрист. Ми повністю все встигаємо зробити в робочому порядку. Збирай свої речі й спокійно йди додому, до дружини. На вулиці спека така, що мізки плавляться, а ти мені тут на ніч диктуєш клопотання.

Ігор повільно підвівся зі стільця, кілька секунд розгублено переминався з ноги на ногу біля столу, наче все ще чекав, що вона зараз голосно засміється й скаже, що вся ця її поведінка була лише жартом. Але Марта просто продовжувала мовчки дивитися на вулицю, де далеко вниз по Городоцькій повільно й важко повз старий жовтий міський трамвай, повністю забитий втомленими після робочого дня людьми.

Коли за юристом нарешті з тихим звуком зачинилися важкі двері, вона вперше за довгий час упіймала себе на дивній думці — їй зараз абсолютно не соромно за свій вчинок. Не соромно за те, що вона не стала судорожно перевіряти кожну кому й крапку в цьому новому документі. Не соромно за те, що вперше дозволила собі просто побути звичайною людиною, яка просто хоче поїхати додому, випити холодної води й взагалі не думати про проблеми з податковою.

Вона спокійно дістала з кишені свій мобільний телефон. Замість раніше встановленого й постійно оновлюваного додатка Notion на її екрані тепер світилося лише три нові повідомлення в загальному робочому чаті й одне коротке приватне повідомлення від Данила: «Буду рівно о восьмій вечора чекати тебе біля Порохової вежі. Купив хорошу диню. Вона дуже важка й пахне справжнім медом. Дивись, не запізнюйся».