Розділ 16: Початок без регламенту

У понеділок рівно о дев'ятій годині ранку Марта вперше за всі роки своєї роботи прийшла в офіс компанії взагалі без своєї звичної, важкої шкіряної папки з документами та фірмового блокнота. Замість усіх цих невіддільних атрибутів ділової жінки вона міцно тримала в правій руці звичайний, зім'ятий паперовий пакет із великими свіжими булочками з корицею, які вона щойно купила в маленькій пекарні на самому розі вулиці. Пакет уже встиг помітно просочитися наскрізь розтопленим маслом, став напівпрозорим на кутках і пахнув на весь перший поверх так солодко, тепло й густо, що секретарка Аня, яка сиділа за стійкою реєстрації, миттєво припинила жувати свою вічну м'ятну гумку й здивовано витягнула шию вперед, наче наляканий ховрах у полі.

— Ого… — зовсім тихо прошепотіла Аня, розгублено дивлячись спочатку на пакет, а потім на Мартині прості текстильні кеди, які досі були трохи брудними, у сірому міському пилу після суботніх посиденьок у кав'ярні. — Марто Володимирівно, доброго ранку. А де ж усі наші матеріали та звіти по Тернополю? Старший юрист Ігор ще пів години тому злив усім вуха, що ви так і не затвердили остаточний план захисту для податкової перевірки.

— Ігор уже дорослий хлопчик, він сам усе чудово затвердить і підпише, — Марта легким рухом руки кинула жирний пакет із гарячими булочками прямо на гладку стійку перед дівчиною. — На, тримай, поїж хоч раз за день нормально. І каву собі зараз зроби не ту розчинну буpду з баночки, а нормальну, в зернах. Там у моєму кабінеті біля вікна стоїть великий новий пакет, я його спеціально занесла зранку.

Вона спокійно зайшла у свій кабінет і щільно зачинила за собою важкі дерев'яні двері. Усі пластикові жалюзі на вікнах сьогодні були повністю підняті догори, і велику кімнату буквально затоплювало яскраве, гаряче, майже біле липневе сонце. У повітрі виразно пахло добре нагрітим деревом великого робочого столу та свіжим хімічним тонером від принтера — Ігор таки заходив сюди за її відсутності, приніс обидва підписані примірники нового контракту й акуратно залишив їх на тумбочці біля самого входу.

Марта повільно сіла у своє глибоке робоче крісло. Вона навіть не стала робити звичний рух руці, щоб відкрити ноутбук чи перевірити пошту. Вона просто дістала з кишені свій телефон, зайшла в додаток Notion і кілька секунд абсолютно мовчки дивилася на його чисту, порожню головну сторінку, де раніше був розписаний кожен її крок. Потім вона впевнено натиснула пальцем кнопку «Видалити додаток». Чорно-біла іконка з великою буквою «N» миттєво зникла з екрана смартфона, залишивши на шпалерах лише стару фотографію затишного львівського дворика з облупленою від часу зеленою брамою.

Телефон у її долоні знову різко завібрував від нового повідомлення. Це було сповіщення від Оксани з Греції. До тексту була додана свіжа фотографія: Артем, помітно злий, втомлений, дуже пом'ятий після перельотів, у повністю розстебнутій на верхні ґудзики світлій сорочці, сидить на дерев'яній лавці в невеликому парку прямо біля будівлі Шевченківського суду в Києві й тримає в руках простий білий пластиковий стаканчик із кавою. Під фотографією йшов короткий текст: «Весь суд перенесли аж на вересень через якусь дурну формальну помилку в самому позові колишніх партнерів. Артем сказав, що вони всі там повні ідіоти, і вже взяв нам квитки назад на вечірній літак. Завтра вдень будемо вдома у Львові. Купи до нашого приїзду смачні еклери, будь ласка».

Марта щиро й широко посміхнулася. Вона не стала за звичкою писати довгу, розлогу відповідь з детальним юридичним аналізом поточної судової практики чи можливих ризиків. Вона просто швидко відправила у відповідь короткі три літери: «Жду».

Важкі двері її кабінету знову тихо прочинилися. Данило зайшов всередину взагалі без жодного стуку, міцно тримаючи в руках дві великі, товсті офісні керамічні чашки, з яких угору йшла густа біла пара. На ньому була одягнена звичайна чорна футболка, а на щоці, прямо під правим оком, тепер виднілася зовсім невелика, тонка свіжа подряпина — мабуть, десь випадково зачепився за гострий дріт чи залізяку, коли зранку допомагав збирати нову кавомашину на кухні.

— Ну що, керівництво, як почуваємося? — він з посмішкою поставив одну гарячу чашку прямо на її підписаний оригінал контракту, від чого на білому папері з офіційною печаткою одразу ж залишився помітний круглий мокрий слід від денця. — Новий робочий день уже офіційно почався. Які у нас на сьогодні будуть головні плани та завдання?

Марта спокійно взяла чашку в руки. Товста кераміка була дуже гарячою, вона приємно й тепло лоскотала замерзлі від офісної прохолоди пальці. Вона зробила один великий, глибокий ковток — кава виявилася дуже гіркою, міцною, з тим самим дивним, насиченим шоколадним присмаком, який вони разом знайшли в тій крамничці на Вірменській.

— На сьогодні у мене немає взагалі жодних планів, Данило, — спокійно сказала вона, уважно дивлячись на маленьку білу ниточку, що досі кумедно стирчала з краю його рукава. — Давай ми зараз просто спокійно доп'ємо цю гарячу каву. А що буде далі — там подивимося по ситуації.

Він задоволено посміхнувся, зручно сів прямо на край її великого робочого столу, безцеремонно посунувши вбік велику стопку річних фінансових звітів, а весь величезний світ за вікном кабінету продовжував жити своїм власним, великим, хаотичним і абсолютно некерованим життям. Міські трамваї ходили за своїм звичним маршрутом, обласна податкова інспекція готувала нові планові перевірки для підприємств, Оксана збирала речі й летіла з далекої Греції додому. Але тут, у цьому залітому сонцем кабінеті, зараз пахло лише гарячим шоколадом, солодкою корицею та свіжим чебрецем, і Марта вперше у своєму житті абсолютно чітко й ясно знала, що вона зараз перебуває на своєму справжньому місці. Без заздалегідь написаного сценарію. Без жодного плану відступу. Просто тут і зараз.